Кассандра Клэр - Місто кісток

Дівчина була вродлива, саме таких Клері хотілося малювати. Висока, струнка мов смерека, з важкими чорними косами, що спали на груди. Навіть звідси Клері чудово бачила червоний кулон на її шиї. Він мерехтів у світлі прожекторів, наче окремішнє серце.

– Здається, сьогодні ввечері діджей Бет перевершив себе. Правда? – не вгавав Саймон.

Клері закотила очі, але промовчала. Вона чудово знала, що Саймон ненавидів транс.

Її увага була прикута до дівчини в білій сукні. Серед темряви, штучного диму й туману її вбрання світилося, неначе маячок. Не дивно, що блакитноволосий юнак зачаровано прямував за нею, не помічаючи нічого довкола. Не звертаючи увагу навіть на дві темні постаті, що нишком ішли за ним по п’ятах крізь натовп.

Клері припинила танцювати й витріщилася на них. Вона помітила, що силуети чоловічі. Хлопці були високі й одягнені в чорне. Хтозна, чому дівчина вирішила, що ті двоє стежать за зеленооким юнаком, та була впевнена, що все саме так. Вона бачила це з того, як переслідувачі намагаються не відставати, з їхньої пильності, граційної настороженості рухів. У грудях ворухнулося погане передчуття.

– До речі, – додав Саймон, – давно хотів тобі сказати, що я трансвестит. Крім того, у мене з твоєю мамою роман. Думаю, ти маєш це знати.

Дівчина дійшла до дверей з написом «Стороннім вхід заборонено» і відчинила їх. Вона поманила блакитноволосого юнака за собою, і вони прослизнули у двері. Клері й раніше бачила таке. Пари часто прокрадалися в темні закутки клубу, щоб усамітнитися, та було дивно, що за ними стежили.

Вона підвелася навшпиньки, намагаючись побачити юнаків у чорному крізь натовп. Ті двоє зупинилися біля дверей і, здавалося, про щось радилися. Один був блондин, інший брюнет. Блондин поліз до кишені куртки й витягнув довгий гострий предмет, який сяйнув у відблисках вогнів. Ніж.

– Саймоне! – закричала Клері, схопивши його за руку.

– Що? – стривожився хлопець. – Знаєш, нічого в нас із твоєю мамою немає. Я просто намагався привернути твою увагу. Хоча твоя мама дуже приваблива жінка як на свій вік…

– Ти бачиш тих хлопців? – Вона схвильовано махнула рукою, випадково штовхнувши кучеряву темношкіру юнку, яка танцювала поруч. Дівчина кинула на неї сердитий погляд.

– Мені шкода, вибач! – Клері повернулася до Саймона. – Бачиш хлопців он там, біля дверей?

Саймон примружився, потім знизав плечима.

– Нічого не бачу.

– Їх там двоє. Вони стежили за хлопцем з блакитним волоссям.

– За тим, хто тобі здався красунчиком?

– Так, та зараз не про це. Блондин витягнув ножа.

– Ти впевнена? – Саймон витріщився на двері й похитав головою. – Я нікого не бачу.

– Так, я впевнена.

Саймон враз став серйозним, випростався.

– Я покличу охоронця, а ти залишайся тут.

Він пішов, пробираючись через натовп.

Клері помітила, як блондин прошмигнув у службове приміщення. Брюнет зробив те саме. Клері озирнулася. Саймон досі намагався проштовхнутися через танцмайданчик, але безуспішно. Навіть якщо вона закричить, ніхто не почує. А допоки Саймон приведе охоронця, може трапитися щось жахливе. Знервовано кусаючи нижню губу, Клері почала пробиратися крізь юрбу.

– Як тебе звуть?

Вона повернулася й усміхнулася. Високо з-під стелі крізь заґратовані запилюжені вікна до приміщення пробивалися слабкі промені світла. На підлозі валялися сплутані електрокабелі, друзки дзеркальних куль для дискотек і використані банки з-під фарби.

– Ізабель.

– Гарне ім’я, – він підійшов до неї, обережно переступаючи кабелі, бо якийсь із них міг бути під напругою. У тьмяному освітленні вона виглядала напівпрозорою, блідою, загорнутою в біле, наче ангел, якого було б приємно зробити трохи грішним…

– Я не бачив тебе тут раніше.

– Хочеш знати, чи часто я тут буваю? – Юнка захихотіла, прикривши рота рукою. Рукав закотився й оголив зап’ястя з якимось браслетом на ньому. Наблизившись, хлопець побачив, що це не браслет, а нанесений чорнилом на шкіру візерунок з ліній, що перепліталися.

Хлопець завмер.

– Ти…

Він не договорив. З блискавичною швидкістю дівчина вдарила його. Людину такий удар у груди збив би з ніг. Та юнак лише поточився. У руці Ізабель з’явився скручений золотавий батіг. Блиснувши в повітрі, він обвився петлею довкола щиколоток жертви. Хлопець упав на землю, скорчившись від болю, ненависний метал уп’явся в шкіру. Стоячи над ним, дівчина засміялася, і, непритомніючи, він картав себе, що мусив здогадатися раніше. Жодна юнка із раси людей не носитиме таку сукню, як Ізабель. Вона одягла її, щоб сховати свою шкіру, все своє тіло, повністю.