Кассандра Клэр - Місто кісток

Джейс притиснувся до її чола. Клері відчула його подих на своїх віях. Вона заплющила очі, віддавшись почуттям.

– Якщо він помре, вийде, що я вбив його. Я допустив батькову смерть, а тепер убив людину, яку вважав своїм братом.

– Неправда, – прошепотіла Клері.

– Ні, правда! – Клері та Джейс були так близько, що могли б поцілуватися. Однак він лише міцно стискав її обличчя в долонях, ніби боячись, що дівчина ось-ось зникне. – Клері! Що зі мною відбувається?

Вона не встигла відповісти: поруч почулося неголосне покашлювання. Дівчина розплющила очі. Біля дверей лазарету стояв Годж. Його бездоганний костюм був у іржавих плямах.

– Я зробив усе що міг: дав Алеку заспокійливе, знеболювальне, але… – Годж похитав головою і покрокував коридором. – Треба зв’язатися з Безмовними Братами. Сам я не впораюся.

Джейс повільно відсторонився від Клері:

– Коли вони будуть тут?

– Не знаю. Я негайно відправлю Г’юґо, але передбачити, коли прийдуть Брати, на жаль, неможливо.

– Заради такого… – Джейс ледве встигав за широкими кроками наставника. Клері йшла слідом, вслухаючись у їхню розмову. – Алек може померти!

– Може, – коротко відповів Годж.

У бібліотеці було темно і пахло дощем; під одним з відчинених вікон утворилася невелика калюжка. Побачивши господаря, Г’юґо закаркав і став неспокійно тупцяти своєю жердиною. Годж підійшов до птаха, затримавшись лише для того, щоб запалити настільну лампу.

– Дуже шкода, – він потягнувся за папером і чорнильною ручкою, – що ви так і не добули Чашу. Виходить, Алек даремно ризикував життям…

– Ні, Чаша в нас, – заперечила Клері. – Джейсе, хіба ти не сказав Годжу?

Джейс закліпав, чи то здивовано, чи то від яскравого світла:

– Я не мав на це часу, бо ніс Алека в лазарет…

Ручка Годжа завмерла над папером.

– Чаша в тебе ?

– Так, – Клері вийняла її з кишені. Вона була холодна, їй зовсім не передалося тепло тіла Клері. На Чаші, немов червоні очі, мерехтіли рубіни. – Ось вона.

Ручка випала з пальців Годжа і покотилася підлогою. У світлі лампи зморшки стали чіткими, немов порізи на його обличчі, в яких проступали суворість, неспокій і відчай.

– Це Чаша Ангела?

– Вона, – підтвердив Джейс. – Вона була…

– Усі подробиці потім, – Годж рушив до Джейса і схопив свого учня за плечі: – Джейсе Вейленде, чи знаєш ти, що накоїв?

Той здивовано дивився на свого вчителя. Вони разюче відрізнялися один від одного: загрубілі від часу риси Годжа – і юне обличчя Джейса, що в обрамленні світлого волосся виглядало ще молодшим.

– Не розумію, про що ви…

Дихання Годжа зі свистом виривалося крізь зціплені зуби.

– Як ти на нього схожий!

– На кого? – здивовано запитав Джейс. Він ніколи раніше не бачив Годжа таким.

– На свого батька, – Годж підвів очі на птаха, що чорною тінню літав над ним. – Г’юґо!

З моторошним карканням ворон кинувся гострими кігтями просто в обличчя Клері.

Дівчина почула крик Джейса, а потім були удари крил, дзьоба і кігтів. Щоку пронизав гострий біль. Клері заверещала, інстинктивно захищаючи обличчя руками.

Хтось став виривати в неї Чашу.

– Ні! – Клері щосили намагалася не розтискати пальці.

Ноги Клері підкосилися, і вона впала на підлогу, боляче вдарившись колінами. А кігті ворона дряпали її чоло.

– Досить, Г’юґо! – тихо промовив Годж.

Ворон слухняно дав Клері спокій. Її очі заливала кров, обличчя палало від подряпин.

Годж не ворухнувся, він стояв на тому ж місці, тримаючи Чашу Смерті. Г’юго, каркаючи, літав колами над головою господаря. А Джейс… Джейс лежав нерухомо на підлозі, ніби раптово заснув.

Всі інші думки вивітрилися Клері з голови.

– Джейсе!

Варто було Клері заговорити, як її щоку обпік гострий біль, а в роті відчувся присмак крові. Джейс не ворухнувся.

– Він не поранений, – мовив Годж.

Клері скочила на ноги, щоб накинутися на Годжа, але її відкинула назад невидима перешкода, тверда, як скло. Дівчина стала розлючено гамселити кулаком повітря.

– Годже! – закричала Клері і щосили штовхнула ногою прозору стіну. – Не дурійте! Коли про ваші справи дізнається Конклав…

– Я буду дуже далеко, – Годж опустився на коліна поруч із Джейсом.

– Але… – Клері немов струмом ударило. – Ви й не збиралися повідомляти Конклаву! Ось чому ви так дивно відреагували, коли я запитала про це. Вам захотілося взяти Чашу собі!

– Ні. Зовсім не собі.

У Клері раптово пересохло в горлі.

– Ви працюєте на Валентина! – прошепотіла вона.