Алла Сєрова - Інший вид

Тишу в замку розтинає дитячий плач. Золтан підводить голову. Так, десь плаче дитина. Золтан йде на той звук. Він спускається сходами, йде галереєю до парадної зали. Плач припиняється, але Золтан вже бачить. Мілена й Ані сидять за столом, а на столі лежить тіло дівчинки. Дівчинці років десять — не більше. Не-мертві припали до її рук. Ось Мілена підводить голову — з її рота визирають гострі міцні ікла, з підборіддя стікає кров. Золтан прикипів до підлоги, нетямлячись од жаху. А очі Мілени, що колись так тішили Золтана своєю блакиттю, тепер палають червоним. Мілена сито і задоволено всміхається. Мілена, що колись шкодувала квітку зірвати!

Золтан стоїть і дивиться на нечестиву трапезу. З пам’яті виринули слова: «Хто піднімає руку на Них, той робить справу, милу богам». То Хенхенет так казала. Золтан здригається. Він розуміє, що має вбити Їх, і він знає, як це зробити. В його душі немає страху, тільки огида і лють. Та він спершу хоче дізнатися, що зробив із ним Ані. Йому треба це знати.

— Я бачу, тобі не до шмиги наша вечеря? — Ані дивиться просто на князя, очі його блищать у темряві, як жарини. — Бачиш, Мілено, ніде не дівся наш володар. Саме вчасно з’явився, до трапези.

— Припини.

Голос Мілени холодний і владний. Золтан розуміє, що має боятись, та страху немає. Тільки огида і гнів.

— Мілено…

— Я вже не Мілена. Ти не зрозумів, мій князю?

Вона випливає з-за столу й іде просто на Золтана. Йде? Ні, вона пливе в місячному сяйві, така бажана і прекрасна, що Золтанові робиться якось гаряче біля серця… Але ні. З кутика її рота стікає струмочок крові. Тіло дівчинки на столі, маленькі ручки беззахисно розкинулись. Золтан скидає з себе оціпеніння. «Вони мають владу над серцями», — Хенхенет знала Їх, знає й досі, і вона має рацію. Вони вміють насилати морок, та з цим можна боротись.

— Он як, мій князю? — Мілена сміється, і цей сміх такий жорстокий і страшний, хоч і дзвенить кришталевим дзвоником під темними склепіннями підземної зали. — То ти вмієш опиратися? Дивно.

— Нічого дивного, — Ані злостиво пирхає. — Адже він тепер — один із Зрячих. От тільки не збагну ніяк, хто із Забутих узяв його під своє крильце? Отже, Ані Вам невгодний, так? — циган пригрозив кулаком кудись у простір. — А цей шмаркач сподобався? І цьому чужинцю Ви відкрили Знання? Чи віддали моє? Що я зробив такого, що Ви відняли в мене Знання і Дар? Що?!

— Ти відкрив своє серце Темряві, — Золтан з презирством дивиться на двох не мертвих. — Ти почав служити Темряві.

— Я був присвячений Сетові!

— Але Сет — то не Темрява. То — Тінь. Речі різні, ти не вважаєш?

— Дуже розумний?! — Ані страхітливо зареготав. — Але це тобі не допоможе, май на увазі. І знаєш, чому? Доки ти порпався в папірусах, ти був невразливим для часу. Вони подарували тобі час, я це одразу збагнув, то тільки Мілена думала, що я тебе зачарував, та мені, на жаль, таке не підвладне. Але тепер ти знову почнеш старітися і згодом помреш. А ми з Міленою ще поживемо, бо ти ж знаєш: наш час ще не прийшов. Доки ти дошукувався Знання (от не гадав, що знайдеш!), у тебе не залишилось нічого. Хочеш знати, як то було? Спершу я спожив полонених. Потім — челядь. А ти не чув їхніх криків, ти нічого не бачив — і це теж ціна Знання. Потім настала черга Мілени: вона старілась, а ти ні. Отож вона не дуже й пручалась. А вже вдвох ми впоралися з навколишніми містечками й селами. Мало хто лишився. Ти ж бачив? І ти нічого не можеш нам зробити. Ти ніяк не перешкодиш. Сім століть минуло! З пробудженням, мій господарю!

Циган насмішкувато скривився і відважив Золтанові глибокий уклін, кров з його рота скрапнула на долівку.

— Замовкни, — скривилася Мілена. — Ти огидний. Послухай мене, мій князю. Кинь своє мудрування і приєднуйся до нас. Темрява така лагідна, і так солодко плавати в місячному світлі!

— І вбивати?

— А, ти про це? — Мілена зневажливо махнула рукою. — Це просто їжа. Власне, ти ж все одно не можеш нам завадити? Ми просто інші, але поглянь: моя краса стала ще яскравішою.

— Ні, — Золтан холодно оглядає Мілену. — Ти втратила те, що я в тобі любив.

— Що?

— Душу. Ти — не моя Мілена. Ти нечисть. Але я винен…

— Ти ніколи не цікавився душею, то чому вона почала турбувати тебе тепер?

— Не знаю. Може, я став старшим.

Мілена засміялася. Золтан не хоче бачити її — те, що опанувало її тіло, страшне і хиже, спостерігає за ним очима його дружини, і князеві не хочеться на це дивитись.

— Князю мій, світе мій, не кидай мене тепер, — Мілена благально простягає до нього руки. — Ми можемо бути разом навіки, ти ж уже знайшов те, що шукав, то що тепер робитимеш? Нікого вже нема з тих, кого ти знав, — нікого, окрім мене та Ані. Тобі буде самотньо доживати отут, старітися, а куди ти звідси підеш? Ти ж не знаєш головного: клятий Титус замкнув нас всіх тут, і ти теж не…