Алла Сєрова - Інший вид

Розкажіть нам.

— Гаразд. Але це — просто казка.

— Та добре, добре.

— Ото слухайте. Отам у горах мадяри побудували замок. Більший, ніж Мукачівський, неприступніший. І будував його Золтан. Той Золтан був сином полоненої русинки і князя Алмоша. Алмош так палко покохав полонянку, що віддав своєму синові цей край з усіма селами. А Золтан збудував собі замок. Він був дивний чоловік. Ніхто ніколи не бачив, щоб він радів чи сумував. Він був заглиблений у свої думки, наче спав. Але його боялися. Хтозна, що чекати від людини, яка постійно заглиблена в себе.

Це тепер тут пустка, а в ті часи тут було багато сіл і міст, що ховались у горах і вміли боронити себе. Процвітала торгівля, було багато людей, добре жили. І коли став Золтан, то зігнав усіх на будівництво замку.

Та русини не бажали коритися. Замок ріс — росла ненависть русинів до мадярського байстрюка. Але всі повстання Золтан жорстоко придушував. Кажуть, то був чоловік надзвичайної вроди: високий, гінкий, з довгим русявим волоссям і глибокими синіми очима, і тільки тверді вилиці і круте підборіддя видавали його справжній норов. Дуже любили Золтана жінки, а він не любив жодної. Скільки дівчат через нього втопилися чи кинулися в прірву — ніхто не лічив, та Золтан наче й не помічав того.

Роки йшли, замок ріс, старіли і помирали слуги Золтана, і тільки він сам, здавалося, не мінявся. І коли замок добудували, озирнулися — край спустів. Хто загинув, кого вбили князеві посіпаки, а хто втік, та стало видно: замок стоїть серед пустки. Кілька сіл у горах збереглося, але то було ніщо. А Золтанові, схоже, все було байдуже. Він зачинився в замку, і більше його не бачили. Кажуть, там він вивчав давні книги, яких не можна торкатися жодному смертному, щоб не занапастити свою душу. Та Золтану й до цього не було діла. Він вже спробував одне закляття на собі — тому, вочевидь, не старівся. І тоді почав шукати таке, що подарувало б йому вічне життя.

— І знайшов? — Наталка напружено чекає.

— Так, знайшов. Він відрікся від Господа Бога нашого і запродав душу дияволові. Відтоді, як він зачинився в замку, минуло багато років. Про Золтана забули. Тільки в казках ще згадували дивного володаря замку. Край знову ожив, знову люди вели торгівлю, будували хати, розводили отари. Аж ось почалася серед людей пошесть. Ото ходить людина, лягає спати здорова-здоровісінька, а на ранок — мертва. Помирали здебільшого молодиці та дівчата, а ще малі діти. І у всіх на шиї був знак — дві маленькі ранки. Люди злякалися. Пошесть поширювалась, ніхто не знав, як порятуватись.

А був на Токаї один старий чоловік. Сам він був не русин, а волох. Багато мандрував він на віку, багато бачив, читав старі книжки і від будь-якої хвороби знаходив ліки. Ото звернулись до того старого русинські старости. І той чоловік приїхав. Звали його Титус. Він приїхав сюди, в оці долини і сказав: «Ця пошесть пішла з замку Золтана. То він винен». Над словами старого тільки посміялись, бо хто пам’ятав Золтана? Ніхто. Тоді Титус сказав: треба розрити могили всіх, хто помер від пошесті, і ви побачите, що моя правда.

І чоловіки послухалися старого, вирішивши, що гірше не буде. Одна за одною, відкрили всі могили — і тих, хто помер недавно, і тих, хто помер на самому початку. І що там побачили? В трунах лежали люди — цілісінькі, гарні, рум’яні, з червоними вустами, а в роті кожного були довгі, гострі та міцні ікла. І як тільки сонячне світло падало на них, мерці починали кричати, а потім розсипалися на порох. І тоді люди зрозуміли, що в замку є упир. Вони хотіли йти до замку й убити нечисть, але Титус не дозволив. Він сказав, що сила, яка вб’є Не-мертвого, ще не народилась. Ще не час йому. Отож старий волох якось замкнув упиря в стінах замку — він не міг вийти. Там він і досі.

— А де ж замок? — Аліна зацікавлено поглядає на оповідачку. — Де він подівся?

— Десь у горах є його руїни. Між Дубцями і Поляною, кажуть, було замкнено Золтана.

— Але чому ж тут так порожньо?

— Люди не схотіли жити поряд з упирем. І тільки два села було поставлено охороняти замок, щоб хтось ненароком не випустив на волю його страшного господаря.

— І що тепер?

— Тепер? Нічого. Золтана можна випустити з замку, але далі межі, встановленої Титусом, йому йти не можна, таке сильне закляття наклав старий волох. Та якщо він вирветься з замку, то все в цих межах належатиме йому. І він нікого не випустить. Нікого.

— Але це просто казка?

— Так. Звісно, це — просто казка. Ви ж хотіли казку? От і маєте. А зараз ідіть, вам час. Поверніться додому засвітла і не відчиняйте вночі нікому, хай би хоч неня рідна просилась на ночівлю — оце вам моя порада. Чи не дасте мені трохи цієї води?