Роман Квант - Блискавка

– Перепрошую, – почав Василь діловим тоном. – Я домовився про зустріч з лікарем Василюком.

Жінка уважно на нього подивилася крізь величезні окуляри.

– Як вас представити?

– Даниленко Василь.

– Григорій Петрович повідомляв мені про вас. Гаразд, лікар вас чекає в 37-ому кабінеті. Це на третьому поверсі.

– Дякую вам.

Василь відійшов від віконця реєстратури, відчуваючи страшне бажання запалити. Це займе не більше трьох хвилин, зате він зможе трохи розслабитися та заспокоїти напружені нерви. Він вийшов з будівлі на двір і запалив цигарку «Мальборо». Василь повільно втягував нікотинову отруту і випускав їдкий дим, що миттєво розчинювався в повітрі. Трохи не дійшовши до фільтру, він викинув недопалок у смітник і відразу ж зайшов до приміщення.

Піднявшись на третій поверх, Василь підійшов до названого 37-го кабінету і тричі постукав у двері.

– Відчинено.

Він без церемоній, швидко зайшов у маленький за форматом, але досить комфортний кабінет, в якому лікар стояв навпроти відчиненої шухляди і гортав якісь документи. Він був середнього зросту та середньої статури, себто звичайний стандартний чоловік, що нічим особливим не відрізнявся від інших. У білому халаті, накиненому поверх чорного джемпера, з охайним темним волоссям каштанового кольору і з своїм не вимушеним впевненим та діловим поглядом, лікар-таки справляв неабияке враження і мав велику довіру серед клієнтів чи то пак пацієнтів цієї лікарні.

– Григорію Петровичу? Я батько Софії, Василь Михайлович.

Лікар відразу глянув на нього коротким, трохи не впевненим поглядом і сховав усі папірці назад до шухляди.

– А-а, то це ви…

– Так, я, – мовив Василь. – Мені важко зараз говорити, але ви сказали, що… що… моя донька… е-е-е… померла…

Ще одна пауза, але цього разу вона тривала значно довше, ніж попередня, бо мала значно більший ефект.

– Господи, ну кажіть все! – не витримав він цієї гри в мовчанку.

– Гаразд. Я вас хочу заспокоїти, ми повернули вашу доньку до життя. Хоча, вона, дійсно, була близько від смерті.

Василь полегшено зітхнув, хоча в голові у нього сиділо ще безліч запитань, які ні як не давали йому заспокоїтися. Але той факт, що вона жива, вже заспокоював його.

– Слава Богу, Софійка жива! Моя донька жива! Лікарю, але як це сталося?! По телефону ви нічого не сказали!

– Тоді була критична ситуація і я не зміг нічого пояснити. Ви ж розумієте… Так от, мені повідомили люди, які бачили, як в Софію влучила блискавка і вона втратила свідомість. «Швидка» приїхала хвилин через шість-сім. Це дуже оперативно… Подробиць цього я не знаю. Це бачив якийсь хлопець, що нам подзвонив і чекав поки ми приїдемо. Він залишив свій номер телефону і обіцяв приїхати… Що з вами?

Останні слова ледь чутно долетіли до Василя, ніби він існував не тут, а десь далеко-далеко в іншому вимірі, в іншій галактиці. Він ледве стояв на ногах, не в змозі протистояти черговій хвилі шоку. Спогади одинадцятилітньої давності повернулися до нього.

– Блискавка? – тремтячими і пересохлими губами ледь чутно спитав він. – Ви сказали, що в Софію влучила блискавка?

– Так, – сказав лікар і кивнув головою, щоб остаточно запевнити свого візаві.

Та попри те, здавалося, що Василь ніяк не міг в таке повірити, дивлячись відсутнім поглядом вперед себе. І лікар вважав за потрібне, якось його заспокоїти та переконати у сказаних словах.

– Але… але це не можливо… Тобто, я хочу сказати…

Лікар серйозно на нього подивився.

– Заспокойтеся, пане Василю. Випийте води. Ось, – лікар налив із чайника в склянку воду і простягнув йому.

Батько Софії зумів зупинити тремтіння в руках і обережно взявши склянку в руки, почав пити великими ковтками, ледве теплу, але свіжу та приємну для пересохлого горла воду. Осушивши склянку, він поставив її на стіл.

– Розумієте, блискавка вже одного разу завдала нам збитки, потрощивши добру частину будинку. Софії тоді було років сім і вона все бачила на власні очі. Таке діти на довго запам’ятовують. І тепер цей трагічний випадок… Знову, фігурує блискавка. Прямо містика якась виходить…

– В житті бувають різні збіги обставин і різні несподіванки. Іноді нам здається, що життя грається з нами, як кіт з мишкою, знущаючись над людьми. Іноді, життя приносить нам щедрі подарунки, але інколи, життя може забрати у нас все, що ми маємо. Життя – річ ірраціональна по суті, – філософськи підкреслив лікар.

– Можливо, але зараз мене не це турбує. Я можу побачити доньку?