Дмитро Білий - Заложна душа

Щось спалахнуло, і над могилою у сріблястому сяйві з'явилася чудернацька картина — великий човен із гострим піднятим носом, схожий на запорізьку чайку, із напнутими вітрилами гойдався на хвилях широкої ріки. Він ніби очікував, що козак підніметься на нього, але так і не дочекавшись, поплив удалеч, розпадаючись дрібними зірками по небу. На місці корабля майнула зіткана зі срібних струн постать прекрасної оголеної жінки — її тіло пручалося, обплутане кільцями великої змії...

Обриси жінки розтанули, і над могилою засвітилося червоними спалахами обличчя людини. Обличчя випромінювало хижу жагу, і вишкірена гострими іклами паща жахливо кривилася...

Козак піднявся, його погляд шукав небо. Дід Чорнояр простягнув до нього руки...

Гостре почуття зловісної небезпеки блискавкою пронизало Трохима — долоня його стисла руків'я ножа й чабан повільно озирнувся. Вовча зграя повільно обступала пагорб.

Після того, як Трохим повіз козака до Сухої балки, Чіпка з гордістю узявся керувати чабанським господарством. Малий прикрикнув на собак і, поважно тримаючи ґерлиґу, пішов до череди. Роботи виявилося вже не так і багацько — пси після славної перемоги над вовками завзято бігали навколо худоби, до вечора, коли повинен був повернутися чабан залишалося ще багато часу. Чіпка, ще й ще згадуючи про ранкову пригоду, запишався і своїм внеском у порятунок козака, почав мріяти про часи, коли він підросте і сам вступить до січового куреня, стане козаком — лицарем, і обов'язково за вояцькі подвиги товариші оберуть його кошовим отаманом. Чіпка, вже уявляючи себе гетьманом, наскочив на терновий кущ і вдало погромив його малахаєм, потім пожбурив у горобців грудку землі і приліг під намет, як годиться, відпочити після тяжкої битви.

Прокинувся Чіпка, коли сонце вже сідало. Чабана ще не було. Чіпка переконався, що з худобою все гаразд, і почав уважно вдивлятися в степ, у той бік, звідки мав з'явитися Трохим. Тривога закралася у серце хлопця. Тривога і за себе, і за чабана. А був Трохим для Чіпки і замість старшого брата, і замість батька...

...Кривавим шляхом проривалися тоді залишки гайдамацького війська через Правобережжя, щоб заховатися у байраках понад Бугом. Уже скутого Гонту подарував полякам генерал Кречетніков і готували у святій Кодні палі на гайдамаків, а загін отамана Крука, в якому був Трохим, люто відгризався, уходячи від хоругв коронних та команд московських. Вибираючись до Чути, потрапили гайдамаки на згарище великого хутора. Хто хутір попалив? — чи поляки помстилися за Коліївщину, чи солдати московські погрілися, а чи просто харцизи злодійство учинили ніхто — не знав. Ледь не все Правобережжя у тому 1768 році такими руїнами чорніло. Так і минули гайдамаки згарище, кинувши байдужим оком на обвуглені стіни, як за стіною почувся дитячий лемент. Трохим повернув коня і незабаром вернувся з малим хлопцем на сідлі. Хлопець був в одній подряпаній сорочці, перемазаний попелом, заплаканий і худий.

Більше ні живих ні мертвих на руїнах не було.

— Кинь хлопця, — тільки й сказав отаман Крук. І не те що Трохим жалісний був, мабуть, навпаки, але чогось різонули його по серцю голодні й перелякані очі замурзаного малюка.

— Заберу із собою, — уперто відповів Трохим. Гайдамаки мовчки дивилися на них. За непослух отаману кара була одна... Коротка... А Трохим вже стояв, закриваючи собою малого, що перелякано вчепився йому в шаровари. Крук повільно наближався, поклавши руку на пістоль. І тут трапилося те, чого ніхто із гайдамаків не міг і уявити собі — сам отаман Крук (а залишалося йому до зустрічі з останньою кулею ще два роки), сам жахливий Крук, який не мав жалості ні до своїх ні до чужих, ніжно поклав важку долоню на русяву чупринку малюка.

Так вони і стояли — маля з великими і не по дитячому сумними очима і страшний гайдамацький отаман, іменем якого ще два покоління польських і єврейських родин будуть лякати неслухняних дітей. Щось здригнулося у круковій душі. Давній спогад засмутив отаманські очі, повернувся він і, вже влетівши у сідло свого вороного, кинув Трохиму:

— Заверещить малий, перший загинеш...

Але малий гайдамаків не підвів — мовчав, стиснувши зуби, коли пробиралися під носом у московських застав, коли нечутно підкрадалися до драгунських пікетів. Мовчав під час бою й оскаженілої гонитви, міцно тримався за черес Трохима і тільки смикався, коли хлопали постріли. За це його гайдамаки так і прозвали — Чіпкою. "Підросте — буде Ничипором, а зараз нехай Чіпка".