Дмитро Білий: Заложна душа

...Назад у степ прорвалося п'ятеро із тридцяти гайдамаків. На високій могилі вони розіслали рушники і виставили куплені у зимівчан харчі й горілку. Вітер тріпав гайдамацькі чуприни й оселедці. Кожен мав на собі криваві рани. В очах ще блимали вогні від палаючих міст і містечок, спалахи пострілів і зблиски шабель і ножів. Вони пили мовчки, час від часу заводили пісні, слова яких, мабуть, карбувалися свяченими ножами.

Чіпка сидів між ними як рівний.

— Ось і ти, малий, став гайдамакою! — сказав Трохим.

На перехресті доріг гайдамаки, скинувши шапки, поклонилися один одному, попрохали прощення і погнали коней врізнобіч.

Затрималися тільки Крук і Трохим. Отаманський вороний крутився на місці, роздуваючи ніздрі. Йому кортіло майнути відкритим степом.

— Дивися за малим, Трохиме, із нього ще добрий козак буде, а це йому на коня... — Отаман Крук жбурнув прямо у руки здивованого Трохима гаманець із золотом — ледь не більшу половину своєї здобичі, відпустив повіддя і зник у степу, залишивши після себе тільки журливо похилені трави...

За ці гроші зміг Трохим відкупитися від гусарів-сербинів, що перехопили їх із малим за Новосербією. Помикався по степах, а потім найнявся разом із малюком до заможних козаків-хуторян. Завжди були вони разом — тільки один раз покинув Трохим свого помічника, покинув і не вернувся...

...Зловісні передчуття обсіли хоробре Чіпчине серце. Він до болі в очах вдивлявся у темну далеч, але чабана все не було. Малий опустив очі долу і перелякано смикнувся — довга тінь підбиралася до його босих ніг. Він перелякано підстрибнув і озирнувся. Покручене гілля сухої верби стелилося землею, а сама верба здавалася кривим і сухорлявим страховиськом. Хлопець розгублено постояв біля намету, почухав вистрижену під закаблук чуприну і заходився збирати кізяки для нічного вогнища.

"Ось, ось Трохим під'їде — а у мене вже і вогонь горить, і юшка у казані вариться...", — думав Чіпка, розводячи добрий вогонь. Поступово круторогі воли, що байдуже паслися по степу, розчинилися у нічній темряві, і тільки полум'я, біля якого сидів малий, креслило тремтяче коло. Здавалося, що весь світ поза цим колом провалився у прірву, і варто тільки ступити на край, як довгі пазурі вчепляться у тебе і полетиш прямо до пекла...

До самого ранку, схопившись за ґерлиґу, просидів біля вогнища Чіпка. Десь гавкали собаки, іноді гризлися з якимось ворогом, із скавчанням тікали кудись. Воли перелякано ремиґали. Вдалині, над Сухою балкою, спалахувала дивна заграва, але небо від неї ставало все темніше й темніше.

Всю ніч серце Чіпки божевільно калатало в грудях, і тільки коли ранкова прохолода торкнулася його рук, а високі трави й роги худоби почали проступати у ранковому тумані, хлопець зронив голову на руки і заснув...

... — От халепа! Де ж Трохим? — крик над головою, іржання коня й стукіт копит висмикнули Чіпку зі сну. Він, кліпаючи очима, підняв голову — прямо над ним крутився на коні господар зимівника Барило, а за ним маячили чоловік десять молодиків і чабанів. Червоне обличчя Барила чогось було вкрай стурбоване й перелякане:

— Де Трохим, бісова дитино! Нащо він череду покинув?

Чіпка потиснув плечима. Барило плюнув і крикнув:

— Ану, хлопці, зганяй худобу і гайда до зимівника!

Молодики зі свистом і гиканням почали зганяти череду. Чіпка ошелешено дивився на цей розгардіяш. Раптом він зрозумів, що Трохим так і не повернувся. Очі малого почали набрякати від сліз.

— Що рюмсаєш, сідай на коня позаду мене! — крикнув йому молодик Василь. Череда вже витяглася й мчала у бік зимівника під малахаями чабанів.

Чіпка несподівано для себе помотав головою.

— Ні, Василю, я Трохима чекати буду.

— Тю, дурний, та Трохим зараз десь у корчмі відсипається! Що йому станеться! — зареготав Василь. –Гайда на коня!

Чіпка знову помотав головою.

— Ну дивись! — крикнув молодик, вшкварив коня канчуком і помчав за іншими.

Чіпка постояв трохи, озирнувся на витоптаний вигін, прислухався до гуркоту череди, що перетворилася на чорну хмаринку і вже зникала за пагорбом, підняв ґерлиґу, перекинув через плече шкіряний черес, гаман Трохимів, зняв із дерева підвішений мішечок із пастрямой та побрів на схід сонця. Шукати Трохима.

У маленькій хатинці, званій у запорожців бурдюгом, завжди панувала напівтемрява. Світло ледь пробивалося крізь два вузьких віконця — бійниці. Втім, і цього розсіяного світла було досить, щоб добре роздивитися низьку саманну стіну із старою перською ковдрою, що і складала всі прикраси маленького житла. На ковдрі висів ятаган, вигнутий та блискучий, немов зрізаний швидкою яничарською рукою місяць-молодик. Біля — полковничий пірнач і добре побита старий кобза. Коли сонце зазирало до бурдюга, то промені відбивалися від зимно-сріблястого леза ятагану, ніжно торкалися деки кобзи і висвічувалися на єдиній ясній струні, що тільки і вціліла на інструменті. Інші струни були іржаві, обірвані і закручувалися навколо кобзи: по всьому було видно, що давно вже пальці бандуриста не торкалися її...