Дмитро Білий: Заложна душа

— Дядько Трохиме, здається, він живий. — Прошепотів підпасок і вчепився у рукав сорочки чабана.

Трохим кивнув у відповідь і застиг, вдивляючись у біле обличчя. Але козак лежав нерухомо.

— Хто його зна, — стиха сказав чабан, — відвеземо у Суху балку до діда Чорнояра, мо' і допоможе... Жаль буде, якщо такий козак задурно згине.

Трохим заходився плутати між двох коней перев'язь для нош.

— А він допоможе? — боязко запитав Чіпка.

— Той і мертвому допоможе... дід такий, що не тільки з живого мертвого зробить, а запросто і навпаки... — Трохим умостив згорнутий оберемок зеленого віття на перев'язі і хлопнув зловленого коня по мокрому крупу:

— Я до діда, може, до заходу встигну, а ти за отарою дивися...

Коли дід Чорнояр оселився у Сухій балці, не знали найстарші з мешканців найближчих хуторів та зимівників. Подейкували різне — казали, що дід був січовим писарем в Олешках, але розсварився із січовиками і, після повернення тих під руку гетьмана Апостола, осів у степу на самоті; інші запевняли, що старий водив гайдамацькі ватаги на Правобережжя, а потім, уходячи від ляської помсти і московської каторги, пішов із Гетьманщини за Пороги; треті взагалі казали, що дід живе тут вічно, довше ніж кам'яні мамаї, що деінде біліли у степу. Але і перші, і другі, і треті сходилися в одному — дід був характерником.

А що інше могло спати на думку будь-якому чоловікові при першому погляді на діда Чорнояра? Висушений сонцем та просмалений степовими, а може і не тільки степовими, вітрами, був старий жорсткий, як воляча шкіра, з обличчям коричневим, немов руків'я бувалої шаблі. Коли виходив дід із бурдюга, то тримався прямо, немов сухий ясень. Дивився гострими очима, що пронизливо й жахно блимали з-під густих сивих брів. Довгий оселедець діда від часу був уже не білим, а якимось пергаментно жовтим і спадав на плече. Один вус був закручений за вухо, а інший, немов довга біла змія, лежав на грудях старого. Мало хто чув, як розмовляє старий, а хто чув, той, мабуть, і перед смертю згадає цей голос, який, здавалося, не із грудей діда йшов, а з якоїсь глибокої і не освяченої могили.

Жив Чорнояр відлюдкувато у невеличкому бурдюгу, обнесеному рідким тином. Бурдюг він побудував десь із краю балки поміж сухих дерев, так що у темряві житло діда можна було запросто прийняти за перекручений вітрами та часом корч. Але вночі до Сухої балки міг потрапити хіба який чужинець, що заблукав поміж битих шляхів, бо різне балакали довгими вечорами місцеві козаки і про цю балку, і про цього діда Чорнояра...

Жив дід здебільшого сам. Іноді траплялося, що до нього прибивався якийсь перехожий — бурсак, що тікав від ректорських різок на Січ, мандрівний спудей, селянин, шукаючи заробітку в заможних козаків-гречкосіїв, — хіба мало люду завжди вешталося паланковими степами!

Але надовго заробітчани у діда не затримувалися — кого гнав Чорнояр, крутий на руку, а здебільшого тікали самі, розносячи поміж охочими до різних чуток хуторянами дивні розповіді про самітника, від яких у мирних гніздюків мороз драв поза шкірою...

За два роки до знахідки чабанами мертвого вершника якийсь спудей, прибившись навесні до діда, домовився з ним порядкувати за кількома вуликами й десятком овець, що складали все дідове господарство. Раз після Різдва він забрів по сіль до сусідського зимівника. Трохи підігрівшись і хильнувши горілки, він тяжко замислився, сумно підпершись рукою, і коли господар налив йому другого михайлика — "малий михайлик, хіба що тільки мізерний жидок утопиться" — потрохи розбалакався:

— Старий все мовчить і мовчить, і з кожним днем темний як хмара ходить, тілько іноді по ночах з вовками й пугачами розмовляє...

Господар зимівника, товстий козак Барило, недовірливо похитав блискучою головою, по якій, немов свинячий хвостик, вився кучерявий оселедець:

— І що, сам бачив?

— І не тільки бачив — навіть чув! — спудей побожно перехрестився, — а ще старий все сидить і древню інкунабулу читає... водить сухим чорним пальцем по листах і читає, а від цього літери червоніють... як кров, сам через віконце бачив, а старий, як мою пику помітив, то так зиркнув, що у мене, Господи милосердний... — спудей побожно захрестився і знову надовго замовк. Коли Барило штурхонув його під бік, щоб заохотити до продовження розповіді, спудей перелякано сіпнувся, проковтнувши третій михайлик, насилу заспокоївся і, похапливо хрумкаючи солоним огірком, кинув загадково: