Дмитро Білий: Заложна душа

— Панове Гості, офіцери ґвардійські та армійські, старшина малоросійська та гетьманська, всією душею справі Государя віддана, а найперше ти, пане господарю славетний Горлач! Рік минув, як разом здолали ми із тяжкими трудами нашестя богомерзенних свеїв і зраду підлу анатемського Івашка Мазепи та клятих запорогів. Тяжко нам сталося, але з допомогою Божою та вірністю малоросійською, ворога ми побороли і в Малоросії лад та спокій навели, задля блага спільного. Всі ми пам'ятаємо, як пан Горлач вірним скіпетру залишився і ревно зраду з Вітчизни нашої викоренив. За те Всемилостивійший Государ наш, службу вашу не забув і обдарує вас ще більшими благами, а присутніх новими привілеями та жалуванням! Віват вам, пане Горлач, й віват вам, панове гості!

— Віват!!! — ревнули гості, немов схопилися в атаку — і бенкет закружляв із новим запалом. А за вікнами палацу затріскотів феєрверк, гучний і яскравий, і темне небо враз розцвітив фарбами...

— А і добре у тебе, Якове Опанасовичу, — милостиво спираючись на гостинну руку господаря, промовив князь Ґаґін, тяжко виходячи з-за столу, — хіба що не чув я у тебе співів малоросійських, які є вельми солодкозвучні для вуха нашого.

— Завтра до палацу нашого прибудуть найкращі співці полкові, до різних дотепних штук удатні, а ще і дівчата тут дуже гарячі, — із готовністю відповідав господар, бережно проводячи гостя до виходу, де вже чекали муштровані лакеї, аби відвести до найкращої опочивальні палацу.

— І за що люблю я тебе, любий Якове Опанасовичу, так це за вірність твою та передбачливість! — розчулено промовив Ґаґін і щиро, по-братерськи, розцілував намісника в обидві щоки, прямо у товсті червоні губи, захитався, але вже був підхоплений надійними руками льокаїв, що понесли його до покоїв.

Тим часом намісника обступили гості, тягнули до нього келихи і присягали у вічній відданості та вдячності.

— П'ю до вас, гості люб'язні, — гуляйте, бенкетуйте, музик слухайте собі на радість, а я вже старий, піду відпочину, — відповідав їм намісник і в супроводі гайдуків, вдячно киваючи до протягнутих келихів, під здравиці "Прост!" та "Віват!" покинув залу.

Палац будували італійські архітектори для Горлачевого попередника, полковника опального гетьмана. Палац був великий, двоповерховий, із розписами та барельєфами, немов чарівною силою перенесений від берегів веселої Франції та Венеції до химерної Гетьманщини. Утім, перший господар палацу, так і не встигнувши насолодитись окрасами своєї барокової резиденції, сконав на дибі, засічений канчуками за причетность до мазепинської зради, а новий намісник, маючи інші турботи, надто палацом не переймався. На те були в нього вірні слуги.

Провівши князя, Горлач пройшов у супроводі Лупула і двох гайдуків до своїх покоїв — двійко здоровезних лейб-ґвардійців із протазанами виструнчилися біля дверей при його наближенні. Намісник кивнув Лупулу:

— Розпорядися, щоб мені до спальні діжечку горілки поставили, а я тим часом ще дечого покуштую.

Лупул щось гортанно крикнув гайдукам і зник у темряві, а гайдуки підхопили зі стін канделябри з накипілими свічками та пішли за Горлачем, який, п'яно хитаючись, човгав попереду.

Мінливе сяйво від свічок у канделябрі кидало на стіни три похмурі тіні. Намісник і гайдуки минули довгий звивистий коридор із гобеленами та венеційськими картинами і спустилися сходами у кімнату, щедро прикрашену вишуканою зброєю і рицарськими панцирами. Тут один із слуг, чорновусий угрин, покрутив щось за крилатим гусарським панциром — і частина стіни із зображенням якоїсь фатальної битви між християнським воїнством і бусурманами, риплячи, розвернулася, відкриваючи темне провалля. Вологий протяг з отвору хитнув вогники на канделябрах. Очі намісника розширилися, він вихопив свічку з рук гайдука і ступив на невидимі сходини. Слуги залишилися біля отвору, обличчя їх закам'яніли.

Освітлюючи собі шлях, намісник повільно спускався грубо витесаними кам'яними сходами вниз. Він хрипко дихав, примарний блиск свічок вихоплював викладені дубовими колодами стіни підземелля, з яких стирчали залізні гаки. Нарешті, Горлач опинився перед дверима, припнутими важким засувом. Пан намісник легко відсунув засув, відчинив двері й опинився у невеликій коморі. Стіни її були завішані турецькими килимами, посередині стояв невеличкий стіл і широке ліжко, заслане білими вовчими шкірами.

На ліжку, перелякано зіщулившись, сиділа молода дівчина — видно було, що її очі забули світло, густі русяві коси були розкуйовджені, а довга полотняна сорочка подерта.