Дмитро Білий: Заложна душа

Вовків помітив і Трохим, він насунув баранячу шапку нижче на лоба і почав розправляти кільця аркану. Дивний кінь лише на два крупи випереджав його. Шух випростувався, вчепившись босими ногами у змилені боки маштака, — вітер широко вдарив у груди, надувши полотняну сорочку. Чабан розкрутив аркан і метнув його — чорна мотузка звилася у повітрі і жорсткий зашморг врізався у шию скакуна. Трохим відкинувся назад, з натугою утримуючи в руках жорстке мотуззя аркану, — зловлений кінь, із боків якого летіло шмаття білого мила, відчайдушно захропів і замотав головою.

Те, що чабани сприйняли спочатку за горб, виявилося тілом чоловіка, руки якого міцно обіймали довгу кінську шию. Кінь став дибки — голова людини відкинулася назад, і перед Трохимом майнуло бліде чорновусе обличчя. Але придивлятися часу не було — його кінь раптово брикнув задніми ногами, чабана підкинуло так, що він дивом утримався. Шух обернувся — один вовк, поцілений копитами, із переламаним хребтом, скиглячи, котився по землі.

Другий вовк спробував підскочити збоку, але призвичаєний чабанський кінь знову став дибки, кидаючи копитами.

Пронизливе іржання, хропіння, вовче рикання й тупіт копит закрутились, закриті стовпом куряви, у несамовитому коловороті.

Невідомо, чим би закінчилася ця колотнеча, якби не підбігли собаки, що відразу вчепилися у вовків, а потім погнали їх у степ.

За собаками біг захеканий Чіпка, грізно розмахуючи ґирлигою.

Трохим вже зіскочив із коня і звис на трензелях гнідого скакуна. Декілька хвилин чабан тяжко тупцював навколо оскаженілої тварини. Нарешті, гнідий поступово заспокоївся і тільки скошував налитими кров'ю очима кудись убік та перелякано хропів.

— Ти диви! Ось чому він із коня не звалився! — промовив Трохим, розплутуючи довгий козацький пояс, яким до кінської шиї був прив'язаний чоловік. Руки людини були намертво зчеплені навколо шиї коня.

— Козак! — з повагою сказав Чіпка. На чоловікові був зелений куртас і темно-сині запорозькі шаровари. Через плече, на тонкому шкіряному ремінці, висіли порожні шабельні піхви, багато оздоблені срібними прикрасами. Попереду сідла-орчака — два пістольні кобура. По одягу козака розпливалися широкі плями почорнілої крові.

— Хто ж цього сердегу так ухойдохкав? — замислився чабан і озирнувся довкола. Але навкруги було на диво спокійно, тільки вітер здаля доносив гавкіт собак. Степ, такий же безмежний, як і небо над ним, стелився велично й урочисто.

Чіпка вдивлявся у залите кров'ю обличчя козака. Чубата чорна чуприна густо запилена. Молоде і мужнє, з витонченими рисами і тонкими чорними вусами, мертвенно бліде обличчя, спотворював застиглий вираз болю й ненависті.

— Ну що ж, поїхали — поховаємо сердегу по-козацьки. — Похмуро сказав Трохим і, про щось замислившись, повів коня з мертвим вершником за вуздечку до вигону.

За вигоном, біля невеликого джерельця, Трохим і Чіпка ледь розчепили руки козака, зняли його з коня і поклали у намет. Трохим розстібнув подряпаний китайковий куртас.

— Так, це його хтось із мушкетюги поцілив... — Задумливо пробурмотів Трохим. Біла сорочка, просякнута рудою, висохла і перетворилася на корок. Під серцем чорніла широка рана.

— Чого стовбичиш — неси воду! — прикрикнув Трохим на помічника. За мить Чіпка з'явився з полотняним цебром води. Чабан почав обережно промивати рану. Окрім рани під серцем, стегно козака було наскрізь прохромлено і вся нога тяжко набрякла від гною. Побачивши вузький чорний отвір, навколо якого засохла кров, Трохим надовго замислився. Якась здогадка спохмурніла його обличчя.

— Видно, що це його москаль багнетом штиркнув, — сказав він, витираючи спітніле обличчя. Чіпка здивовано подивився на чабана. Той замислено покрутив сивий вус:

— Бачив я такі рани — ще коли з Гонтою гайдамачив. Москалі нас тоді добряче своїми багнетами з ляхами помирили...

— А хіба у нас із ними війна?

Трохим махнув рукою:

— Із ними ніколи не знаєш — чи мир чи розмир. Як то люди кажуть, варив чорт із москалем пива — і солоду відрікся....

Чіпка згадав, як вони із зимівчанами минулого року їхали на ярмарок у Домаху і повз них, битим шляхом, під стукіт барабанів маршували безкінечні колони солдат із довгими рушницями, на тяжких стволах яких зловісно блищали довгі блискучі багнети. Здавалося, з кожним кроком солдат багнети штрикали прямо у небо...

— А за що вони його? — запитав Чіпка.

Трохим потиснув плечима, промокнув шмат полотна і витер їм обличчя вершника. Раптом Чіпці здалося, що вії на закритих очах козака ледь тіпнулися.