Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Дозволяю, — сказала я іще раз, іще міцніше пригортаючись до свого чоловіка.

— А мені подобається бути заміжньою, — сонно мовила я.

Успішно переживши післявесільний бенкет і прийом подарунків — здебільшого то були побажання всіх гараздів, супроводжувані оханням та аханням, — ми цілими днями тільки те й робили, що кохалися, розмовляли, спали та читали. Час від часу Шеф присилав нам тацю з харчами та питвом для підтримки наших сил. І більше нас ніхто не турбував. Навіть Філіп не заважав нам.

— Бачу, тобі це починає подобатися, — промимрив Метью, штрикнувши мене за вухом кінчиком свого холодного носа.

Я лежала долілиць, розставивши ноги, у кімнаті над кузнею, де зберігалася додаткова зброя. Метью лежав поверх мене, прикриваючи своїм тілом від протягів, що залітали крізь діри у дерев’яних дверях. Я не знала, чи багато мого оголеного тіла буде видно, коли хтось зайде, але в тому, що зад Метью і його голі ноги враз впадуть в очі, у мене не було жодного сумніву. Він заохочувально потерся об мене.

— Невже тобі знову цього хочеться? У такій позі? — радісно посміхнулася я, коли він повторив свій рух. «Цікаво, його ненаситна сексуальність — це його особисте чи притаманне всім вампірам?» — подумала я.

— Ну от, уже починаєш критикувати мою винахідливість, — з удаваним докором сказав Метью, перевертаючи мене горілиць і вмощуючись між моїми стегнами. — До того ж, мені хотілося зробити не так, а отак. — Він нагнувся, злився зі мною в поцілунку і потихеньку ковзнув у мене.

— Взагалі-то, ми прийшли сюди повправлятися у стрільбі, — зауважила я через деякий час. — І це ти називаєш «стріляти в мішень»?

Метью аж затрясся від сміху.

— Існують сотні окситанських евфемізмів, що описують статевий акт, але, здається, цього серед них немає. Спитаюся Шефа, може, він знає.

— Не треба.

— Не будьте надміру благочестивою, докторе Бішоп, — зіронізував Метью, знімаючи соломинку з маленьких волосинок у заглибині моєї талії. — Це зайве. Ніхто не має жодної ілюзії стосовно того, як ми проводимо свій час.

— Я тебе зрозуміла, — сказала я, натягуючи на себе панчохи, що колись належали Метью. — Тепер, коли ти заманив мене сюди, можеш, між іншим, і придивитися, що ж я роблю не так.

— Ти новачок у стрільбі з лука і тому іще не можеш кожного разу влучати в ціль, — зауважив Метью, рвучко підводячись і видивляючись свої панчохи. Одна була й досі прикріплена до його бриджів, які лежали поруч, але другої ніде не було видно. Я засунула руку собі під плече і витягнула клубочок, на який перетворилася друга панчоха.

— При доброму наставництві з мене може вийти вправний стрілець. — Мені вже доводилося бачити, як стріляє Метью: він був природженим лучником — із довгими руками та дужими тонкими пальцями. Я взяла вигнутий дугою лук — полірований півмісяць із рогів та дерева, що стояв прихилений до копиці сіна. Його плетена шкіряна тятива вільно теліпалася.

— Тоді тобі треба звернутися до Філіпа, а не до мене. Про його володіння луком ходять легенди.

— Твій батько казав мені, що Ізабо була навіть кращим стрільцем. — Я користувалася її луком, але наразі від нього її вміння мені не передалося.

— Він казав так тому, що маман — єдина істота, якій вдалося всадити стрілу Купідона йому в бік. — Метью кивнув на лук. — Дай сюди, я прилагоджу тобі тятиву.

Після моєї першої спроби приладнати тятиву до кільця на моїй щоці залишилася довга червона смуга. Для того, щоб зігнути лук і щоб співпадали його верхній кінець із нижнім, треба було мати величезну фізичну силу та неабияку вправність. Уперши нижній кінець лука в своє стегно, Метью однією рукою нагнув його верхній кінець, а другою відв’язав тятиву.

— У тебе це так легко виходить. — Там само легко, як він витягнув корок із пляшки шампанського в сучасному Оксфорді.

— Дійсно легко. Бо, будучи вампіром, я мав більше тисячі років практичного досвіду, — посміхнувся Метью, подаючи мені лук. — Пам’ятай: тримай плечі прямо, над пострілом довго не думай, а тятиву спускай легенько і плавно.

Ага — легко сказати! Я повернулася до мішені. Кількома кинджалами Метью пришпилив до копиці сіна м’яку шапку, камзол та сорочку. Спершу я подумала, що головне — у щось влучити: у шапку, камзол чи сорочку. Але Метью пояснив, що мета — влучити в те, у що я цілилася. І підкріпив цю тезу, поціливши однією стрілою в копицю. Потім він оточив її проти годинникової стрілки колом іще з п’яти стріл, після чого розщепив центральну стрілу шостою.