Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Пам’ятати.

Тепер у моїй пам’яті зазвучав голос Марти, яка перелічувала назви трав і навчала мене брати дрібку кожної з них і робити чай. То був протизаплідний чай, хоча я й не знала цього, коли вперше спробувала цей гарячий напій. Не підлягало сумніву, що його інгредієнти й зараз були тут, у комірчині Марти.

На найвищій полиці, щоб до неї не можна було дотягнутися, лежала проста дерев’яна скринька. Ставши навшпиньки я підняла руку і спрямувала по ній своє зосереджене бажання на ту скриньку — так само, як колись в Бодлійській бібліотеці я зняла з полиці потрібну мені книгу. Скринька слухняно ковзнула вперед, аж поки я не дістала змогу торкнутися її країв. Я зняла скриньку й обережно поставила на стіл.

Під віком виявилося дванадцять однакових відділень, кожне наповнене окремою речовиною. Петрушка. Імбир. Дівоча трава. Шавлія. Дика морква. Полин. М’ята болотяна. Дудник. Рута. Пижма. Корінь ялівця. Марта мала все необхідне, щоб допомагати жінкам їхнього села обмежувати народжуваність. Я торкнулася по черзі кожної трави, задоволена тим, що запам’ятала їхні назви й запахи. Однак моя втіха швидко обернулася на сором. Більше я не знала нічого — ані відповідної фази місяця, коли їх треба збирати, ані інших потенційних способів застосування цих трав. А Сара знала б. І взагалі — кожна жінка шістнадцятого сторіччя знала б.

Та я швидко відкинула свій жаль і сором. Бо вже знала, як слід заварювати ці трави в гарячій воді чи вині. Засунувши скриньку під руку, я пішла на кухню до своїх напарників. Побачивши мене, Ален піднявся.

— Ви вже завершили тут свої справи, мадам?

— Так, Алене. Mercés, Шефе, — сказала я.

Повернувшись до бібліотеки, я обережно поклала скриньку на край свого столу і взяла чистий аркуш паперу. А потім сіла і взяла з підставки перо.

— Шеф каже, що в суботу настане грудень місяць. Мені не хотілося говорити про це на кухні, але чи може хтось пояснити, куди так швидко поділася друга половина листопада? — Умочивши перо в темне чорнило, я очікувально поглянула на Алена.

— Англійці відмовляються визнати новий календар папи, — повільно мовив він, наче пояснюючи щось не надто тямущій дитині. — Тому там, в Англії, зараз сімнадцяте листопада, а тут, у Франції, — двадцять сьоме.

Я перемістилася в часі на чотири сторіччя і не втратила жодної години, однак моя подорож з Єлизаветинської Англії до пошматованої війною Франції забрала в мене три тижні замість десяти днів. Моє перо зупинилося й зависло в повітрі.

— Це означає, що передріздвяний піст почнеться в неділю.

— Oui. Селяни та мілорд будуть поститися аж до вечора перед Різдвом. А сімнадцятого грудня домочадці розговлятимуться разом із володарем. — Цікаво, а як постяться вампіри? Тут із моїх знань християнських релігійних обрядів було мало толку.

— А що трапляється на сімнадцяте грудня? — поцікавилася я, занотовуючи й цю дату.

— Та це ж сатурналії, мадам, — пояснив П’єр. — Свято на честь бога врожаю. Сір Філіп дотримується старовинних звичаїв.

Тут доречніше було б сказати «стародавніх». Сатурналії не святкувалися іще з останніх днів існування Римської імперії. Я приголомшено потерла перенісся.

— Почнімо з початку, Алене. Що конкретно відбувається в цьому домі під час вищезгаданих свят?

Через півгодини обговорення і після заповнення трьох додаткових аркушів паперу я залишилася наодинці зі своїми книгами, паперами та пульсуючим головним болем. Трохи згодом у великій залі я почула якісь рухи, а потім — гучний регіт. Знайомий голос, але якийсь глибший та емоційніший, аніж той, до якого я звикла, вигукнув привітання.

Метью. Не встигла я відсунути свої папери, як він уже був поруч.

— А ти помітила взагалі мою відсутність? — Обличчя Метью пашіло рум’янцем. Відсунувши пальцями кучеряве пасмо волосся, він притягнув мене за шию і міцно поцілував. На його язиці не було крові — лише присмак вітру та довколишньої природи. Значить, Метью просто їздив верхи, а не полював. — Вибач за те, що трапилося сьогодні вранці, mon ceur, — прошепотів він мені на вухо. — Вибач, що я поводився так огидно. Прогулянка покращила його настрій, а його поводження з батьком вперше стало природним та невимушеним.

— Діано, — озвався Філіп, виходячи з-за спини свого сина. Узявши найближчу до нього книгу, він підніс її до вогню, щоб краще роздивитися, і погортав її сторінки. — Ага, ти читаєш «Історію франків», смію думати, вже не вперше. Ця книга вийшла б значно цікавішою, якби мати Григорія наглядала за її написанням. Латинська мова Арментарії завжди була вражаючою. Мені весь час було приємно читати її листи.