Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Я кивнула, і ми почали підніматися. Ми пройшли повз дзвони, які в той момент, на щастя, не калатали, і Метью штовхнув невелику ляду в покрівлі. Проскочивши крізь отвір, він нахилився і підняв мене до себе. Раптом ми опинилися на зубчастій стіні вежі, а увесь Лондон був тепер у нас під ногами.

На пагорбах за містом уже палали яскраві багаття, а на носах барок та човнів, що пливли Темзою, підскакували й падали на хвилях ліхтарі. Із такої відстані на тлі темної річної води вони були схожі на світлячків. Я почула сміх, музику та звичайні звуки життя, до яких я так звикла за кілька місяців свого перебування в середньовічному Лондоні.

— Отже, ми встигли побачитися з королевою, побували вночі в Королівській біржі й навіть взяли участь у виставі, а не просто стояли осторонь і спостерігали, — сказав Метью, загинаючи пальці.

— А ще ми знайшли Ешмол-782. Я дізналася, що я ткаля і що магія — не така строго дисциплінована штука, як мені спершу здавалося. — Я окинула поглядом місто, згадавши перші дні, коли Метью знайомив мене з його об’єктами-орієнтирами, щоб я не загубилася. А тепер я й сама могла їх відшукати й назвати. — Онде — Брайдвел, — показала я. — І собор Святого Павла. А там — арени для ведмежих боїв. — Я обернулася до мовчазного вампіра, який стояв поруч. — Дякую тобі за цю ніч, Метью. Ми іще ніколи не гуляли отак удвох на людях. Це було фантастично.

— Я не дуже вдало до тебе залицявся, еге ж? Нам слід було провести більше отаких ночей — з танцями та спогляданням зірок. — Він підняв обличчя, і на його блідій шкірі блиснуло місячне сяйво.

— Ти майже світишся, — тихо сказала я, легенько торкнувшись його підборіддя.

— І ти теж. — Руки Метью ковзнули по моїй талії, обнімаючи нашу дитину. — До речі, твій батько дав нам цілий список заходів.

— Ми порозважалися. Ти сотворив магію, повівши мене до біржі, а потім здивувавши оцим краєвидом.

— Що ж, залишається іще два пункти. Тоді дама має право вибору: або я повию на місяць, або ми покохаємося.

Я посміхнулася і відвернулася, чомусь засоромившись. Метью підняв було голову й приготувався.

— Не здумай вити. Бо варта прибіжить, — зі сміхом заперечила я.

— Значить, залишаються поцілунки та обійми, — ніжно мовив Метью, притуляючи свої вуста до моїх.

Наступного ранку всі наші домочадці тільки й знали, що позіхали впродовж усього сніданку, бо гуляли аж до світанку. Том із Джеком щойно прокинулися і жадібно поглинали мисками вівсянку, коли раптом зайшов Гелоуглас і щось пошепки сказав Метью. На обличчі Метью відбився сум — і в роті в мене враз пересохло.

— А де татко? — скочила я на ноги.

— Подався додому, — хрипко відповів Гелоуглас.

— А чому ви його не зупинили? — спитала я його, відчуваючи, як мої очі наливаються слізьми. — Не може бути, що він подався додому. Мені ж треба було іще кілька годин із ним поспілкуватися!

— Вам би не вистачило всього часу на світі, тітонько, — сказав Гелоуглас із сумним виразом на обличчі.

— Але ж він навіть не попрощався… — оніміло мовила я.

— Батько ніколи не має прощатися зі своєю дитиною, — зауважив Метью.

— Стівен попросив мене передати вам ось це, — сказав Гелоуглас. То був аркуш паперу, складений дитячим човником.

— Татку погано вдавалися лебеді, — сказала я, витираючи очі, — зате човники він робив просто чудові. — І я обережно розгорнула листа.

Діано!

Ти стала такою, якою ми сподівалися тебе одного дня побачити.

Життя — це міцна основа часу. А смерть — то лише проміжна його тканина.

Завдяки твоїм дітям, а також дітям твоїх дітей я житиму вічно.

Твій татко.

П. С. Кожного разу, коли читатимеш рядок із «Гамлета» «Щось засмерділося у данськім королівстві», згадуй про мене.

— Ти казала мені, що магія — це просто здійснене бажання. Може, заклинання — це ніщо інше, як просто слова, в які ти віриш усім своїм серцем, — сказав Метью, кладучи руки мені на плечі. — Він любить тебе. І любитиме вічно. Я теж.

Його слова вплелися в ниті, що поєднували нас — відьму та вампіра. У них чулася переконаність у своїх почуттях: ніжності, шанобливості, постійності, надії.

— І я тебе кохаю, — прошепотіла я, підсилюючи його заклинання своїм.

Мій батько полишив Лондон, так належним чином і не попрощавшись. Я ж вирішила облаштувати свій від’їзд інакше. У результаті завершальні дні мого перебування у місті стали складною тканиною зі слів та бажань, заклинань та магії.

Коли я йшла на останнє побачення з Гуді Альсоп, її двійник сумно чекав мене наприкінці провулку. І мовчки поплентався за мною, коли я почала підніматися сходами до покоїв моєї наставниці.