Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Це буде не так легко, як тобі здається. Пробратися ми, напевне, зможемо, а от чи зможемо вибратися геть?

— Я можу вам допомогти, пане Ройдон. — На тлі басовитого голосу Гелоугласа та баритона Метью голос Джека прозвучав тоненькою сопілкою. Метью обернувся і скептично скривився на малого.

— Та ні, Джеку, — твердо мовив він. — Ти нічого не цупитимеш, тобі ясно? До того ж, ти побував лише в конюшнях палацу. Ти навіть гадки не матимеш, куди йти і звідки бігти.

— Е-е-е, це не зовсім так, — сконфужено заперечив Гелоуглас. — Я брав хлопця з собою до собору. І до Великої зали, показати малому карикатури, які ти колись намалював на Лицарських сходах. Він був також на кухні. Ага, — вигукнув Гелоуглас, немов пригадуючи, — а іще Джек ходив до звіринцю, ясна річ. Було б жорстоко з мого боку не показати хлопцеві звірів.

— Він і зі мною був у замку, — озвався з порогу П’єр. — Мені не хотілося, щоб він одного дня пішов кудись самовільно погуляти і заблукав.

— А куди водив його ти, П’єре? — крижаним тоном спитав його Метью. — До тронної кімнати, щоб він пострибав по королівському троні?

— Ні, мілорде. Я брав його до кузні й на зустріч із маестро Хофнагелем. — П’єр випростався на весь свій маленький зріст і безстрашно поглянув у вічі своєму роботодавцю. — Я гадав, що малому слід показати свої малюнки тому, хто на них добре знається. Маестро Хофнагель був надзвичайно вражений і навіть написав чорнильний портрет Джека як нагороду.

— П’єр водив мене також і до камери стражників, де я роздобув ось це, — сказав Джек тоненьким винуватим голосочком, піднімаючи угору кільце з ключами. — Мені просто захотілося побачити єдинорога, бо я не міг собі уявити, як це єдиноріг примудрився піднятися сходами — мабуть, крила мав. А потім пан Гелоуглас показав мені Лицарські сходи — мені дуже сподобався ваш малюнок оленя, що біжить, пане Ройдон. Стражники про щось розмовляли. Я всього не зрозумів, але слово «einhorn» розчув і подумав, може, вони знають, де він і…

Метью взяв хлопця за плечі і присів поруч так, що їхні очі зустрілися.

— Ти знаєш, що вони зробили б з тобою, якби спіймали?

Мій чоловік був наляканий не менше за хлопця.

Джек кивнув.

— А хіба можливість побачити єдинорога варта того, що тебе поб’ють?

— Та мене ж били раніше. А того магічного звіра я ніколи не бачив. Бачив лише лева в імператорському звіринці. І дракона пані Ройдон. — Джек перелякано прикрив рота рукою.

— Ти й дракона бачив? Тоді Прага стала місцем, де всі охочі багато чого дізналися, — сказав Метью, підводячись і простягаючи руку. — Дай мені ключі. — Джек неохоче послухався. А Метью вклонився хлопцеві. — Я перед тобою в боргу, Джеку.

— Але ж я погано поводився і вчинив негарно, — прошепотів Джек. І почухав сідницю, немов уже отримавши від Метью неминучого прочухана.

— Я майже завжди вчиняю негарно, — визнав Метью. — Але в результаті ці негарні вчинки інколи обертаються на добро.

— Так, але вас за це ніхто не лупцює, — сказав Джек, намагаючись збагнути цей дивний світ, де дорослі чоловіки опиняються в боргу перед малими хлопцями, а його герой виявився не таким уже й бездоганним.

— Одного разу батько Метью побив його мечем. Я це сама бачила. — Дракон у моїх грудях схвально затріпотів крилами. — А потім збив його з ніг і наступив на нього ногою.

— Тоді він має бути здоровенним, як імператорський ведмідь Сикстус, — зазначив Джек, приголомшений думкою про те, що хтось здатен впоратися з Метью.

— Він дійсно здоровенний, — рикнув Метью, як ведмідь, про якого йшла мова. — А тепер — спати. Негайно.

— Але ж я спритний і прудкий, — запротестував малий. — Я зможу дістати ту книгу для пані Ройдон так, що мене ніхто не помітить.

— І я теж так зможу, хлопче, — пообіцяв Метью.

Метью з Гелоугласом повернулися з палацу всі в крові, грязюці та сажі, але з Ешмолом-782 в руках.

— Ти дістав його! — скрикнула я. Ми з Енні чекали їх на першому поверсі. При собі ми вже мали невеличкі торбочки з усім необхідним для подорожі.

Метью підняв обкладинку.

— Перші три сторінки щезли.

Книга, яка лише кілька годин тому була цілісною, зазнала каліцтва, і слова знову гасали сторінками туди-сюди. Я замислила провести пальцями по літерах та символах, коли отримаю в розпорядження книжку, щоб визначити їх значення. Але тепер це було неможливо. Щойно мої пальці торкнулися сторінки, як слова кинулися врозсип.

— Із книгою ми застали Келлі. Він скоцюрбився над нею і скиглив, як божевільний. — Метью помовчав. — А книга щось йому відповідала вголос.