Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Капустина виросла з освяченого хліба? — Або щось явно було не так в перекладі, або я нічого не тямила в християнській євхаристії. Дерево Діани, arbor Dianæ, то одне, а arbour brassicæ — то є зовсім інше.

— Так. То було чудо. А коли ту капустину викопали, виявилося, що корінь її нагадує тіло Христове. — Рудольф подав експонат мені. Він мав маленьку золоту діадему з перлинами. Цю діадему, наскільки можна було зрозуміти, додали пізніше.

— Ти диви, як гарно, — сказала я, вдаючи, що мені дійсно цікаво.

— Частково мені хотілося показати його вам тому, що цей експонат дещо нагадує одну з ілюстрацій в тій книзі, яку ви попросили мене показати вам. Приведіть Едварда, Оттавіо.

Увійшов Едвард Келлі, притискаючи книгу до своїх грудей.

Я відразу ж її упізнала. Книга ще була на протилежному боці кімнати, а все тіло моє вже свербіло й поколювало. Міць манускрипту відчувалася майже фізично — і значно сильніше, аніж того вересневого вечора в Бодлійській бібліотеці, коли моє життя змінилося назавжди.

Переді мною був манукрипт Ешмол — іще до того, як він потрапив до самого Еліаса Ешмола і до того, як зник.

— Ви посидите тут зі мною, і ми разом проглянемо цю книгу, сказав Рудольф, жестом показавши на стіл і два стільці, інтимно розставлені тет-а-тет. — Дай мені книгу, Едварде. — Рудольф простягнув руку, і Келлі неохоче вклав у неї манускрипт.

Я стрельнула на Метью запитальним поглядом. А що, коли книга почне світитися, як це вже трапилося в Бодлійській бібліотеці, або почне поводитися якимось іншим химерним чином? І що, як я не зможу зупинити свій розум, і він почне блукати книгою та її таємницями? У цей момент викид магії матиме катастрофічні наслідки.

«Саме тому ми і прийшли сюди», — сказав мені його впевнений кивок головою.

Я сіла біля імператора, а Страда тим часом завів придворних до кімнати, щоб продемонструвати їм ріг єдинорога. А Метью стиха підійшов ближче. Я прикипіла поглядом до книги перед собою, не сміючи повірити, що настала мить, коли я побачу Ешмол-782 цілим і неушкодженим.

— Ну як? — строго запитав Рудольф. — Ви збираєтеся розкривати книгу?

— Аякже, — сказала я, підсовуючи манускрипт поближче. Його сторінки не випромінювали райдужного світіння. Для порівняння відчуттів, я поклала руку на обкладинку так само, як і тоді, коли вперше дістала Ешмол-782 зі сховища. Тоді він зітхнув, упізнавши мене, неначе довго чекав моєї появи. Але цього разу книга лежала нерухомо.

Я перегорнула обтягнуту шкірою дощечку обкладинки, за якою виявився чистий пергаментний аркуш. Моя пам’ять швидко зобразила перед очима те, що я побачила кілька місяців тому. То був аркуш, на якому Ешмол та мій батько напишуть одного дня назву цієї книги.

Я перегорнула сторінку, і мене охопило те саме відчуття моторошного тягаря. Коли ж сторінка повністю лягла на другий бік, я аж охнула.

Перша сторінка Ешмол-782 була розкішною ілюстрацією дерева. Його стовбур був покручений і вузлуватий, товстий і водночас звивистий. Із верхівки розгалужувалися гілки і, перекручуючись і вивертаючись по сторінці, завершувалися дивовижною комбінацією листків, яскраво-червоних фруктів та квітів. Це дерево було дуже схоже на те дерево Діани, що його виростила Мері, використавши кров, узяту в мене та Метью.

Коли ж я нахилилася ближче до ілюстрації, у мене аж дух перехопило. Стовбур дерева складався не з деревини, живиці та кори. Він складався із сотень тіл — одні звивалися й билися в судомах від болю, другі мирно перепліталися одне з одним, а треті були самотні й перелякані.

А внизу сторінки почерком, характерним для кінця тринадцятого сторіччя, було виведено напис, який дав цій книзі Роджер Бекон: «Істинна Таємниця Таємниць».

Ніздрі Метью враз розширилися, наче він намагався визначити запах книги. А вона й справді мала якийсь дивний запах — той самий пліснявий запах, який я відчула тоді в Оксфорді.

Я перегорнула і цю сторінку. І побачила малюнок, який прислали моїм батькам, той, який багато років зберігався в домі моїх батьків: птах фенікс, що обіймає своїми крилами хімічний шлюб, а поруч міфічні алхімічні звірі спостерігали за поєднанням сонця й жінки-місяця.

На обличчі Метью з’явився вираз потрясіння, і він став невідривно дивитися на книгу. Я занепокоїлася. Він стоїть досить далеко від книги. Що ж у ній так здивувало його?

Я швидко перегорнула картину алхімічного шлюбу. Третя сторінка виявилася ілюстрацією, на якій два дракони переплелися хвостами й тілами чи то в обіймах, чи то у двобої — визначити було неможливо. Із їхніх ран сипалися краплі кривавого дощу, які збиралися внизу в чашу, від якої відгалужувалися десятки голих блідих фігурок. Такого алхімічного зображення бачити мені ще не доводилося.