Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— А чиє життя ти забрала?

— Твоє.

— Моє? — Я заклякла. — Значить, я… мертва?

— Звісно, що ні. Мертві належать іншому богу. Я ж шукаю живих. — Голос богині полювання став пронизливим та яскравим, мов промінь місячного світла. — Ти пообіцяла віддати мені будь-кого, будь-що — в обмін на життя того, кого ти кохаєш. Я обрала тебе. І я з тобою ще не розібралася остаточно.

Богиня ступила крок назад.

— Ти віддала мені своє життя, Діано Бішоп. Тепер пора ним скористатися.

Крик, що долетів згори, нагадав мені про присутність вогнедишного дракона.

Я кліпнула очима, і його обриси стали чітко видимими на тлі стелі Гуді Альсоп. Я знову опинилася в її помешканні, а не на пустельній вершині гори в товаристві богині. Дерево щезло, перетворившись на купу попелу. Я знову кліпнула очима.

Дракон закліпав у відповідь. Його очі були сумні й такі знайомі — чорні, зі сріблястою райдужною оболонкою замість білої. Різко скрикнувши, дракон розтиснув свої пазурі. І відламана гілка дерева упала мені в руки. Вона відчувалася як древко стріли, але була важчою, аніж можна було судити з її розміру. Дракон кивнув головою, випускаючи з ніздрів пасма диму. Мені імпульсивно захотілося простягнути руку й торкнутися дракона, щоб помацати його шкіру: може, вона гладенька, як у змії, але гаряча, бо це ж вогнедишний дракон? Та внутрішній голос підказав мені, що такий прояв уваги йому не сподобається. І я не захотіла відлякувати його. Бо він може стати дибки й пробити головою стріху, чий стан після дерева й вогню і без того викликав у мене велике занепокоєння.

— Дякую, — прошепотіла я.

Вогнедишний дракон відповів мені стогоном, в якому чулася пісня вогню. Він поглядав на мене своїми старими сріблясто-чорними очима, задумливо помахуючи хвостом. А потім розправив крила на весь розмах, огорнув ними свій тулуб — і дематеріалізувався.

Усе, що лишилося від вогнедишного дракона, — це легенький свербіж у моїх ребрах, що засвідчував, що якимось чином дракон проник у моє тіло, чекаючи, поки він мені знадобиться. Відчувши в собі величезну вагу цієї звірюки, я впала навколішки, а гілка дерева застукотіла по підлозі. Відьми кинулися до мене.

Першою до мене підбігла Гуді Альсоп. Обхопивши мене руками, вона зашепотіла:

— У тебе все вийшло добре, усе вийшло добре, дитино моя. — Елізабет склала долоню і кількома словами перетворила її на плиткий срібний ківшик із водою. Я попила з нього, а коли він спорожнів, то знову перетворився на просто долоню.

— Сьогодні видатний день, Гуді Альсоп, — сказала Кетрін, заквітчавши своє обличчя посмішкою.

— Еге ж, і вельми важкий як для такої молодої відьми, — сказала Гуді Альсоп. — Ти нічого не робила наполовину, Діано. Спочатку виявилося, що ти не просто відьма, а відьма-ткаля. А потім ти зіткала вступне заклинання, яке витворило дерево горобини просто для того, щоб приручити дракона. Якби я це побачила у своєму пророцтві, то все одно не повірила б.

— Я бачила богиню, — пояснила я, коли відьми допомагали мені стати на ноги. — І дракона.

— То був не дракон, — сказала Елізабет.

— Він мав лише дві лапи, — пояснила Марджорі. — І це робить його не лише вогняним створінням, але й створінням води, здатним рухатися між цими двома стихіями. Той вогнедишний дракон є поєднанням протилежностей.

— Те, що стосується горобини, стосується й дракона, — сказала Гуді Альсоп із гордою посмішкою. — Не кожного дня дерево горобини встромляє свої віти в один світ, залишаючись корінням в іншому.

Незважаючи на радісне цокотіння жінок довкола мене, я раптом відчула, що думаю про Метью. Він і досі сидів у «Золотому гусаку», чекаючи на новини від мене. Моє третє око розкрилося, видивляючись скручену червоно-чорну нить, що вела від мого серця через кімнату й крізь замкову шпарину у темряву за дверима. Я смикнула її, і ланцюг усередині мене відповів співчутливим дзенькотом.

— Якщо я не надто помиляюся, невдовзі до нас завітає пан Ройдон, щоб забрати свою дружину, — сухо мовила Гуді Альсоп. — Дозволь нам поставити тебе на ноги і привести в порядок, аби він не подумав, що ми вчинили з тобою зле і нам не можна довіряти.

— Так, Метью може бути надміру завбачливим і схильним оберігати мене від усього, що, на його думку, може становити для мене загрозу, — сказала я вибачливим тоном. — А особливо ця риса почала проявлятися після…

— Я ніколи не бачила вера, який був би інакшим. Це в їхній природі, — сказала Гуді Альсоп, допомагаючи мені підвестися. Повітря знову стало якимось сипучим, фізично відчутним, і, коли я рухалася, воно легенько терлося об мою шкіру.