Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Такий чоловік, як Метью, нездатен повністю позбутися своїх темних закутків. Але, можливо, слід усвідомити й прийняти цю темряву, щоб його кохати, — продовжив Філіп.

— «Не покидай мене, бо я — у темряві, на мене впала тінь», — прошепотіла я.

— Щось я не пригадую, звідки ця цитата, — нахмурився Філіп.

— Вона з алхімічної книги, яку я вам показувала раніше. Називається вона «Aurora Consurgens». Цей рядок нагадав мені про Метью, але я й досі не розумію — чому. Утім, я впевнена, що колись зрозумію.

— Знаєш, ти дуже схожа на отой перстень, — зауважив Філіп, постукавши пальцем по столу. — Це був іще один розумний сигнал з боку Ізабо.

— Вона хотіла передати вам, що схвально ставиться до нашого шлюбу, — сказала я, помацавши масивний перстень великим пальцем; його вага діяла на мене заспокійливо і вселяла впевненість.

— Ні. Ізабо хотіла передати мені, що вона схвально ставиться до тебе. Бо ти — надійна і незмінна, як те золото, з якого цей перстень зроблений. Ти ховаєш у собі багато таємниць, як і завитки цього персня, що ховають у собі поетичні рядки. Але саме діамант у тому персні найкраще відображає твою сутність: яскравий на поверхні, полум’яний всередині і такий міцний, що його неможливо розбити.

— Та де там, мене можна розбити, — сумно відказала я. — Зрештою, можна запросто розбити діамант, гепнувши його звичайним молотком.

— Я бачив шрами, які залишив на тобі Метью. Підозрюю, існують й інші, хоча менш видимі. Якщо ти не розпалася на шматки тоді, то зараз — тим паче. — Обігнувши стіл, Філіп підійшов до мене і лагідно цьомкнув в обидві щоки. Мої очі враз налилися слізьми.

— Мені треба йти. Бо ми вирушаємо завтра рано-вранці. — Я повернулася, щоб піти, але рвучко крутнулася й охопила руками масивні плечі Філіпа. Хіба ж можна зламати такого дужого чоловіка?

— Що таке? — приголомшено прошепотів Філіп.

— Ви також не залишитеся на самоті, Філіпе де Клермон, — гаряче прошепотіла я. — Я знайду, як відшукати вас у темряві, обіцяю вам. І коли ви подумаєте, що увесь світ покинув вас, я буду поруч, я подам вам руку.

— А хіба може бути інакше? — лагідно мовив Філіп, — якщо ти у моєму серці?

Наступного ранку у дворі шато зібралася лише жменька істот, щоб провести нас у дорогу. Шеф напхав у дорожні торби П’єра повно всіляких наїдків для мене, а решту наявного місця Ален заповнив листами до Гелоугласа, Волтера та десятків інших адресатів. Катрін стояла побіля мене з очима, розпухлими від сліз. Їй хотілося вирушити разом із нами, але їй не дозволив Філіп.

А сам Філіп по-ведмежому обняв мене, а потім відпустив. Вони з Метью про щось тихо перемовились, і Метью кивнув головою.

— Я пишаюся тобою, Маттеусе, — сказав Філіп, на мить обійнявши його за плечі. Коли батько відпустив його, Метью трохи подався вперед, до нього, бажаючи хоч на мить продовжити цю близькість із Філіпом.

Та коли Метью повернувся до мене, його обличчя вже було спокійним та рішучим. Підсадивши мене у сідло, він легко, без видимих зусиль, скочив верхи на свого коня.

— Khaire, батьку, — сказав Метью, і в його очах блиснула сльоза.

— Khairete, Matthaios kai Diana, — відповів Філіп.

Жодного разу Метью не обернувся, щоб востаннє поглянути на батька, жодного разу не зігнув своєї випрямленої спини. Натомість він не зводив очей з дороги, вдивляючись у майбутнє, а не в минуле.

Я ж один раз обернулася, коли краєм ока помітила якийсь рух. То був Філіп. Він їхав уздовж сусіднього кряжа, рішуче налаштований не випускати свого сина з виду стільки, скільки було необхідно.

— Прощавай, Філіпе, — прошепотіла я на вітер, сподіваючись, що він почує.

-Ізабо? Що ти робиш? З тобою все гаразд?

— Аякже! — Зігнувши докупи обкладинки безцінної стародавньої книги, вона перевернула її і почала трясти.

Емілі Мазер із сумнівом поглянула на Ізабо. Бібліотека перебувала в стані повного хаосу. Решта шато блищала чистотою мов нова копійка, але ця кімната мала такий вигляд, немов нею щойно промчав смерч. Скрізь валялися книги. Наче хтось навмисне повитягував їх із полиць і порозкидав куди тільки можна було.

— Воно має бути десь тут. Він мав знати, що діти будуть разом. — Відкинувши випотрошену книгу, Ізабо простягнула руку за наступною. Емілі з її душею бібліотекарки було боляче дивитися, як над книгами отак знущаються.

— Не розумію — що ти шукаєш? — Піднявши кинутий фоліант, вона лагідно й обережно закрила його.

— Метью й Діана збиралися вирушити в 1590 рік. Тоді я була не вдома, а в Трірі. Філіп неодмінно мав дізнатися про нову дружину Метью і залишити мені про це звістку. — Волосся Ізабо, закривши майже все її обличчя, опускалося хвилями ледь не до талії. Вона роздратовано зібрала його в жмут і відкинула геть, щоб не заважало. Ретельно обдивившись корінець та сторінки своєї останньої жертви, вона розрізала останній аркуш гострим нігтем свого вказівного пальця. І, нічого не знайшовши, аж загарчала з досади.