Наталка Шевченко - Подвійні міражі

— Зрозуміло, — мовила дівчина, і повернулася до потерпілої. Штоса для неї більше не існувало. — То що трапилося?

— Ми знайшли її під пам’ятником Невідомому Солдату, — долучився до розмови Геник. — Там, біля сільради, такий скверик, і…

— Вона билася об той постамент, — Юрко аж здригнувся, пригадавши. З неба ллє, наче там, нагорі, прорвало каналізацію, вітер виє, мов скажений вовк, і жіночка, худа, як тріска, відчайдушно гатить головою об бетон. Мокрий одяг у кілька шарів обліпив її так, що всі кістки можна перерахувати, і — Бобир розумів, що це безглуздя, але що ж, напевне, це не останнє безглуздя в його житті — він добре бачив на її щоках сльози. Як не дивно, вони не змішувалися з дощем, і… щось змусило її до цього. Розбиватися на смерть, плачучи від болю і від жаху — бо, поза сумнівом, запізнися вони на кілька хвилин, і довелося б нещасній старій очі закривати. Щось, сильніше за інстинкт самозбереження, прирекло її на смерть.

Оприлюднювати свої роздуми Бобир не квапився. Він узагалі був з тих, що більше слухає, а менше патякає. Це суттєво зменшувало кількість проблем у його житті, хоча, коли гострий, як колька в печінці, норов діставався язика і виривався таким чином назовні, деякі негаразди усе ж мали місце, і часом залишалися в нього на тілі — шрамом на животі, поламаним носом й іншими подібними дрібницями. Здебільшого ці сліди лишала мама, караючи його за брехню. За те, що вона вважала брехнею. Покарання були різними, вчинок не мінявся. А згодом мати навіть прикидатися перестала, що їй потрібна причина, аби бити сина. Як у тому анекдоті про Бога та небораку-будівельника, чий дім увесь час накривався мідними ночвами.

Ну, не подобаєшся ти Мені.

— А хто бачив нашого водія?

Якби голос міг узятися іржею, то звучав би так, як зараз у Штоса.

— А навіщо він вам? — непривітно буркнула Влада. — У таку зливу ми хіба що попливемо в цій маршрутці, як у підводному човні. Ще й з усіх боків драному…

— Хочу спитати, нащо він нас сюди завіз!

— Мабуть, це село по дорозі до Зоряного, — без жодної впевненості проказала Влада.

— Ні, красуне, — Штос заводився дедалі більше з кожним своїм словом. — У мене карта є. Цей відрізок шляху, ось він, — тицяючи пальцем у мапу, що лежала в нього на колінах, просторікував Павлуша, — геть безлюдний. Тут ведмеді є, можливо, і немає ані сіл, ані поселень, ані бодай одної вошивої автозаправки!

— Гадаєте, ми заблукали? — перелякано спитала Ксеня.

— Я вважаю, нас викрали! І доправили сюди не просто так! Я не знаю, де ми…

— Дощ ущухне, і дізнаємося.

— Був би вам вдячний, юначе, якби ви мене не перебивали!

Юрко пирхнув і склав долоні човником, удаючи сумирність.

— Так ось, про що це я… — вуса у Штоса вже висохли і красиво розпушилися, до біса нагадуючи вінички, котрими сексуальні кіношні покоївки змахують пил у багатих будинках. — Не уявляю, де ми, але певен, що все це не випадковість. І буцімто спущене колесо, і мотор, що так вчасно заглух, та й узагалі. Ми всі спали! Коли потрапили сюди, згадайте — всі ми спали!

— Ну, я завжди дрімаю в дорозі, — Юля не втрималася, аби не втрутитися в бесіду; це було цікавіше, аніж плекати свою образу. — Крім того, гормони даються взнаки, викликають сонливість. Я вагітна, якщо хтось не в курсі.

— Бурхливі оплески, що місцями переходять в овацію, — урочисто сказав Юрко. — Але мушу визнати, щось у цьому є.

— Теорія змови? — рівненькі, як шнурочки, брівки Влади смикнулися. — Не певна, хоча… я в дорозі нечасто сплю, а нині…

— «Нечасто» не значить «ніколи», — резюмував Бобир.

— Я — ніколи, — вступив і Геннадій. — Ніколи не сплю, себто.

— Бо ти весь час за кермом.

— Байдуже, Юльцю, де я. Не сплю в автівках під час руху — так краще?

Юрко замислився.

— А цього разу?..

— Спав як убитий.

Від цього порівняння Ксеня здригнулася.

— Ну й що ви хочете довести? Шофер моровицю наслав на нас? Чи гіпноз?

— Та тебе, коровисько, жодний мор не візьме, — вишкірився Штос, геть забувши, що має справляти добре враження на рудокосу. Коровисько булькнула так, ніби їй хтось горло перетяв, а дебіл-малолєтка, котрий сам, ну сам же називав її не менш паскудно, нахилився до Павлуші, благо, сидів навпроти, і, защепивши пальцями обидва вуса, дуже проникливо мовив:

— Закрий пельку, бо ще пломби видує.

І вельми боляче смикнув.

Штос безпомічно змахнув руками. Він уже зрозумів, що підтримки тут не дочекаєшся, а сам битися ніколи не вмів. І його, щиро кажучи, лякав цей хлопчисько — такий юний, на позір тендітний і безсердечний, як медуза. Ну його до дідька, із таким зачепишся — перший пошкодуєш.