Наталка Шевченко - Подвійні міражі

Та сама центральна площа розміром як вітальня в її колишній квартирі. Та сама клумба в центрі центральної площі, де зроду-віку росте тільки бур’ян. Похилена будка очікування з дірявим дахом на автобусній зупинці — цікаво, скільки років тому тут востаннє зупинявся автобус? Крихітний сільмаг і шар пилу на асфальті перед ним, такий грубий, що в ньому із завзяттям золотошукачів гребуться дві тлусті рябі курки — жир заледве не капає з їхніх хвостів. Хирлява абрикоса із прив’ялими від пекучого сонця плодами — вже готова курага — притулилася біля пошти, навпроти сільмагу, а трохи далі, над копанкою, більше схожою на калабаню, звісила своє схоже на зелені батоги гілля сумна верба.

Сонне царство… чи царство смерті?

Влада здригнулася. Наслідок стресу, не інакше — в голову, мов шалені чортенята, навіть не лізуть, а застрибують на диво ідіотські думки. Треба з ними боротися, одним зі своїх фірмових методів, але яким? Про добру каву зараз годі й мріяти, про солодке вино чи ірландський віскі з присмаком вересового меду тим паче, а ось прогулянка — маленька і завжди доступна розкіш. Треба лише спитати в похмурого шофера, скільки в них ще часу?

Сказано — зроблено. Тамуючи недоречне бажання стати навшпиньки, Влада підійшла до сутінкового дядька, привіталася та якомога недбаліше поцікавилася, чи надовго це колесо угрузло в землю разом із маршруткою.

— Та холєра його знає, — сплюнув водій. — І я вам, жіночко, ось що скажу напевне — ви годину або й дві можете собі гуляти. Краще дві. Тут, курва-мама, звиняйте, — і дядько знову сплюнув, — ще, здається, й мотор полетів. Падло…

— А ви кардіопроктолог? — пролунав глибокий єхидний голос прямо у Влади над вухом, і вона не мала потреби повертатися, аби взнати, хто це говорить. — Через вихлопну трубу діагностуєте поломку двигуна?

Дівчина не втрималася й гигикнула. Їй також спало на думку, як шофер, сидячи на дупі позаду бусіка, і жодного разу не відкривши капота, визначив поломку двигуна. Звісно, він міг це запідозрити — на те він і водій. Однак ця впевненість при мінімумі рухів, щонайменше, дивувала.

— Нє, вихователь, — дядько сплюнув утретє, підвівся, обтрусився і колоритно смикнув верхньою губою, демонструючи пожовклі, хоча й досить міцні, зуби затятого курця. — За системою Макаренка, хлопче. Відправляю таких шмаркачів, як ти, туди, де Макар телят не пас.

Його очі сміялися — наскільки узагалі можуть сміятися очі снулої риби. Юнак відступив, хоча й не виглядало на те, що злякався, а ось Владі раптом стало лячно. Закортіло опинитися десь далеко, якнайдалі від цього містечка, що із красивої картинки, із солодкого спогаду про дитинство зненацька і без видимих причин стало перетворюватися на нічний жах. Кров буквально холонула їй у жилах, коли дівчина дивилася в пустки-зіниці дивного водія.

Вовкулака якийсь, — промайнула недолуга думка; ще й згадався шкільний фольклор.

Про що йшлося далі в цій дитячій жахалочці, Влада згадати не могла, однак певна була — ні про що хороше. А шофер усе дивився на неї, його погляд нагадував моторошний чорний вир, і дівчина чулася комашкою на липкому жабиному язиці. Зі стану напісвідомості Владу вивів чийсь доторк — юнак із дивною стрижкою підхопив її під лікоть і, буркнувши «Пішли провітримося», потягнув за собою. Уже за кілька кроків Влада отямилася і, прошепотівши «Дякую, мені вже краще», спробувала вивільнити руку — та де! Хватка у хлопця була чіпкішою від клешень голодного краба.

— Не озирайся, — скомандував хлоп. — Просто йди поруч.

— Йти поруч… куди? — вуста ледве ворушилися, неначе їх лідокаїном накачали.

— До криниці хоча б. Он де, бачиш, вона? Біля пошти, під абрикосою. І лавиця якась, зможеш сісти. Вибачай, що я на «ти»…

— Та нічого. Я… мені на мить примарилося…

— Знаю, — хлопець різко кивнув. — Мені теж примарилося. І тій купці вишкребків, що юрмилися навколо нас, теж, я певен.

— Не треба, — Владі нарешті вдалося звільнити лікоть. — Вони нещасні люди, напевно, та називати їх так. це грубо.

— Ну, вибачай, але правда — це не пукання рожевопопих херувимчиків. І нещастя бувають різні. Якщо сам винен, то нічого на дзеркало нарікати. А у них — у кожного з них — повна шафа кістяків за плечима.

Влада зупинилася, гостро глянула на юнака.

— А у тебе — ні?

— А у мене три. Три шафи, я маю на увазі. І я також вишкребок, а, точніше, недоносок, до того ж, у прямому сенсі цього слова. І в переносному. Полегшало тобі?