Чак Палагнюк - Прокляті

Одна справа, коли батьки корчать із себе одвічних гуманістів і ставлять на кін власні безсмертні душі; однак зовсім, зовсім інша справа, коли вони поставили туди мою: вони зробили ставки із такою самовдоволеною бравадою, але програла ж у результаті я!

Ми, було таке, бачили по телебаченню баптистів, що розмахували пупсами, яких прикріпили до дерев'яних палиць, із них крапала фальшива кров із кетчупу, і все це відбувалося просто біля клініки якогось лікаря, і тому я справді змогла повірити в те, що всі релігії зовсім-трясця-вашій-матері божевільні. На відміну від них, тато завжди проповідував мені таке: якщо я буду їсти достатньо дієтичної клітковини та повторно використовувати усі пластикові пляшки з шийкою, то все зі мною буде гаразд. Коли ж я питала про Пекло чи про Рай, мати завжди давала мені заспокійливе.

А тепер — гоп-ля! — я чекаю на те, що в мене виріжуть язика і підсмажать його на свинячому салі з часником. Можливо, демони навіть планують гасити недопалки об мої пахви.

Зрозумійте мене правильно. Пекло не таке вже й жахливе, його й порівняти не можна з екологічним табором, чи, ще більше, з десятим класом середньої школи. Ви можете вважати, що я просто вдалася в тугу, але мало що може зрівнятися з епіляцією гарячим воском чи пірсингом пупка, який роблять просто у кіоску в торгівельному центрі. Чи з булімією. Не те щоб я була такою собі Ненажерою фон Ненажердт, що страждає на порушення травлення.

Але ж найбільший мій недолік — здатність сподіватися. У Пеклі сподіватися — це дуже, дуже погано, приблизно як палити чи гризти нігті. Позбутися надії важко, така вона чіпка й міцна, але позбутися її треба. Це фізична залежність, яку треба розірвати.

Так, мені відомий термін «фізична залежність». Мені тринадцять, і я втратила всі ілюзії, але ж не розум!

І як би я не намагалася стримуватися, я продовжую сподіватися на те, що рано чи пізно в мене почнеться менструація. Я продовжую сподіватися, що в мене виростуть справжні великі цицьки, як-от у Бабетти, що сидить у сусідній клітці. Сподіватися на те, що варто лише сунути руку в кишеню спідниці-шортів, і я витягну звідти заспокійливе. Я схрещую пальці на удачу: коли якийсь демон зіллється зі мною в цистерні киплячої лави, то назовні я винирну голою і разом із Рівером Феніксом, і він скаже, що я мила, і спробує поцілувати мене.

Проблема в тому, що в Пеклі надії немає.

Ким я себе вважаю? Якщо використати тисячу слів… Навіть гадки не маю, але почну потроху відмовлятися від надії. Прошу тебе, допоможи мені, Сатано. Я буду така щаслива! Допоможи мені позбутися фізичної залежності від надії. Дякую.

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Здається, я тебе сьогодні побачила, і відразу ж почала махати тобі, наче скажена, наче божевільна фанатка, аби привернути твою увагу. Пекло продовжує розгортатися, як цікаве, неймовірне місце, і я почала вивчати ази демонології, отже, я не завжди буду такою ідіоткою. Правду кажучи, в мене немає часу на сум за домівкою.

Сьогодні я навіть потоваришувала з одним хлопцем. У нього такі мрійливі карі очі…»

Якщо вже дотримуватися технічної точності, час у Пеклі не вимірюється днями та ночами: тут постійно панує притлумлене світло, що підкреслюється тремтячим жовтогарячим жаром полум'я, білими клубами пару, що здіймається, та чорними хмарами диму. Ці елементи поєднуючись створюють довічну просту атмосферу відпочинку після катання на лижах.

Беручи це до уваги, я дякую Богу за те, що взяла із собою годинник із календарем, який не треба заводити. Вибач, Сатано, винувата. Промовила заборонене слово — те, що починається на «Б».

Майте на увазі, всі ви, живі, які ходять світом, і приймають вітаміни, і не мають вільного часу через своє лютеранство чи колоноскопію — ви неодмінно маєте вкласти гроші в годинник високої якості, який прослужить довго, і в такий, що має функції висвітлення дати. Не розраховуйте на те, що зможете користуватися мобільними (у Пеклі вони не приймають сигналу),і навіть на секунду не думайте, що вам удасться померти, стискаючи в руках зарядний пристрій, і прийти до тями в іржавій клітці з електророзеткою, що сумісна із вашим телефоном. Але я не кажу вам купувати «Свотч». Годинники «Свотч» роблять із пластику, а пластик у Пеклі розчиняється. Зробіть собі величезну послугу та вкладіть гроші в ремінець зі шкіри високої якості чи оберіть розсувний металевий ремінець, на пружині.

У випадку, коли ви вирішите не озброюватися таким, як треба, годинником, у жодному разі не витріщайтеся на розумну, ініціативну тринадцятирічну дівчину-янголятко, взуту у туфлі «Басс Віджинз» і в окулярах у роговій оправі та не питайте її кожної миті: «Який сьогодні день?» чи «Котра година?» Оскільки вищезазначена розумна, хоча й товста, дівчина просто симулюватиме, що дивиться на годинник, після чого відповідатиме: «Минуло вже п'ять тисяч років із того разу, коли ви востаннє мене питали».