Чак Палагнюк: Прокляті

Гадаю, я ставлюся до «Клубу „Сніданок“» так само, як матуся — до Вірджинії Вульф. Тобто, коли вона читала «Години», їй довелося приймати заспокійливе, але вона все одно ридала майже цілий рік.

У «Веніті Фер» мама зазначила: єдине справжнє велике зло — це те, як великі нафтові компанії використовують глобальне потепління, щоб підштовхнути бідолашних маленьких полярних ведмедиків до повного вимирання. Гірше того, вона додала таке: «Ми з дочкою, Медісон, уже кілька років боремося з жахливим рівнем ожиріння в дітей». Тож я дуже добре розумію термін «пасивна агресивність».

Інші діти ходили до недільної школи — я ходила до екологічного табору. На Фіджі. Інші дівчатка вивчали Закон Божий — я навчалася зменшувати екологічні наслідки свого життя. На заняттях із «навичок аборигенів» — там само, на Фіджі, — ми використовували сертифіковані, вирощені за допомогою органічного добрива, зібрані в такій кількості,щоб не порушувати екосистеми, придбані на паритетній основі пальмові гілки — щоб робити з них жалюгідні гаманці,які потім усі викидали геть. Екологічний табір коштував близько мільйона доларів, але нам усім доводилося витирати зади одним брудним бамбуковим йоржиком, що вже не мав щетинок. Замість Різдва ми святкували День землі. Матінка казала, що коли б Пекло існувало, то туди можна було б потрапити за носіння натуральних шуб чи за користування кремом-ополіскувачем, що його лікарі-нацисти, які втекли до Франції, тестують на новонароджених кроликах. Тато ж казав, що коли диявол існує, то його, мабуть, звуть Енн Колтер. Коли смертний гріх насправді існує, вважає матінка, то це — пінополістирол. Частіше за все вони декламували такі екологічні догми, розгулюючи голяка при розчинених вікнах, щоб я, коли виросту, не стала б такою собі Дорогою Шльондрою.

Іноді диявол ховався під найменням «тютюнові королі». Іноді — «японські дрифтерні сітки».

Більше того: екологічного табору ми діставалися не на сампанах, що дрейфували тихоокеанськими течіями. У жодному разі: кожна дитина потрапляла туди на борту приватного реактивного літака, спалюючи близько зиліона галонів викопного палива ери динозаврів, яких ця планета більше вже ніколи не побачить. Кожна дитина переміщувалася повітрям разом із повним набором, вагою із саму дитину, органічних пиріжків із фігами та безмитних йогуртів, запакованих в одноразові упаковки з майлара, період повного розпаду якого становить цифру, дуже близьку до НІКОЛИ; і весь цей вантаж дітлахів, що скучили за домом, і калорійними підсніданками, і відеоприставками, мчав до Фіджі зі швидкістю, вищою за швидкість ЗВУКУ.

Скільки користі це принесло… от подивіться на мене: я померла від передозу марихуани, і опинилась у Пеклі, і подряпала собі щоки до крові, щоб переконати дівчину з сусідньої клітки в тому, що я хворію на заразний псоріаз. І мене оточують мільйони мільйонів кульок попкорну, що давно вже зіпсувалися. Але є і плюси: у Пеклі ти більше не раб власного тіла, а для дуже витончених осіб це може виявитися справжнім благословенням. Не те щоб це було великою проблемою для мене, але все ж таки: в Пеклі настає кінець трудомістким, нескінченним завантаженням, і вмиванню, і випорожненням різних отворів, за допомогою яких функціонує людське тіло. Коли вже вам доведеться опинитися в Пеклі, у клітці ви не знайдете ані унітаза, ані води, ані ліжка — але вам не доведеться сумувати за ними. У Пеклі ніхто не спить, окрім випадків, коли це є проявом своєрідного захисту у відповідь на чергове демонстрування «Англійського пацієнта», що використовується в якості покарання.

Безсумнівно, мама й тато хотіли мені добра, але дуже важко сперечатися з тим фактом, що я потрапила до пастки з іржавої залізної клітки, що може похвалитися мальовничим видом на водоспад із екскрементів — це справжнісіньке лайно, кажу я вам, а не тільки «Англійський пацієнт». Не те щоб я скаржилася… Повірте мені: останнє, що потрібно Пеклу (на кшталт в криницю воду лити), — це ще один скаржник.

Так, я знаю слово «екскременти». Я потрапила у пастку, і мені нудно, але з мізками в мене все гаразд.

До речі, саме батьки порадили мені вийти за рамки й поекспериментувати з рекреаційними наркотиками.

Так, це нечесно, але гадаю, найгірше, чого вони мене навчили, це сподіватися. Коли просто саджати дерева чи прибирати сміття, казали вони, то життя йтиме спокійно. Все, що треба, це перетворити сміття на компост і встановити на дах сонячні елементи, і все — більше нема через що непокоїтися. Відновлювальна енергія вітру. Біодизель. Кити. От у чому мої батьки бачили духовний порятунок. Коли б ми побачили за раз квадрильйон католиків, які кадять фіміам якійсь гіпсовій статуї, чи мільярд зиліонів мусульман, які стоять на колінах у довжелезній лінії, повернувшись обличчями до Нью-Йорка, то мій тато сказав би: «Бідолашні нетямущі вилупки…»