Чак Палагнюк: Прокляті

Одне можу сказати: коли помираєш, то доводиться розпрощатися з вимогами щодо меж і особистого простору. Спробуйте зрозуміти одне: я вмерла не тому, що була занадто ледачою для того, щоб жити. І не для того я вмерла, щоб покарати свою родину. Отже, скільки б я не сварила батьків, не треба вважати, ніби я їх ненавиділа. Так, деякий час я вешталася поряд, дивлячись, як мама згинається над ноутбуком і натискає клавіші Ctrl, Alt і L, замикаючи двері моєї спальні в Римі, моєї кімнати в Афінах, усіх моїх кімнат по всьому світові. Після цього вона знову застукала по клавішах, щоб закрити завіси, і прикрутити кондиціонер, і увімкнути електростатичну фільтрацію повітря, щоб жодної порошинки не сіло на моїх ляльок, і одяг, і опудал. Зрозуміло, я мала б дуже сумувати за батьками — більше, ніж вони за мною, особливо коли пригадати, що вони любили мене лише тринадцять років, у той час коли я любила їх усе своє життя. Вибачте, що не затрималася надовше, але я не хочу бути мертвою і просто спостерігати за всіма, водночас охолоджуючи кімнати, блимаючи освітленням і смикаючи завіси. Я не хочу бути просто спостерігачкою-вуаєристкою.

Так, це нечесно, але на землі ми відчуваємо себе наче в Пеклі лише через свої очікування, що тут має бути Рай. Але земля — це лише земля. Мрець — це лише мрець. Та ви дуже скоро й самі дізнаєтеся. Якщо ви навіть дуже засмутитеся, ситуацію цим не виправити.

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не думай, що у Пеклі мені не подобається. Ні, насправді тут пречудово.
Набагато краще, ніж я очікувала. Чесно, не можна не помітити, що ти дуже важко і дуже довго працював, щоб зробити все це: замутив, закрутив цілі океани пекуче-гарячого блювотиння, нагнав смердючого запаху сірки, витворив хмари гудючої мошкари».

Коли моя версія Пекла вас не вразила, будь ласка, вважайте це моїм і тільки моїм недоліком. Тобто: що мені насправді відомо? Певно, будь-яка доросла людина нареготалася б до всирачки, побачивши летючих кажанів-вампірів і величні каскадні водоспади екскрементів. Безперечно, я сама винна, оскільки, якщо я й уявляла собі колись Пекло, то воно було вогненною версією класичного голлівудського шедевру: «Клуб „Сніданок“», заселений, нумо пригадаймо, душею компанії, гарненькою капітанкою групи підтримки, наркоманом-бунтівником, дурнуватим качком, самозакоханим розумником і психопатом-людиноненависником, — усіх їх на знак покарання замкнули разом у шкільній бібліотеці у звичайнісіньку в інших смислах суботу, от тільки всі стільці й книги палають вогнем.

Так, можливо, ви живі, і серед вас є геї, чи старі, чи мексиканці, і через це ви бундючитеся переді мною, але тільки поміркуйте: мені насправді довелося прокинутися першого дня в Пеклі, отже, і вам доведеться сприйняти на віру все, що я про нього розповім. Так, це нечесно, але можете забути про міфічний тунель з яскравого, примарно-білого світла, і про обійми давно померлих дідуся й бабусі; мабуть, інші й розповідали вам про цю щасливу мить, але пригадайте той факт, що всі ці люди досі живі чи залишались живими достатньо довго, щоб розповісти про несподівану зустріч. Що я маю на увазі: ці люди пережили те, що має конкретну назву: «досвід поза тілом». Я ж, з іншого боку, зараз мертва, кров мою давнісінько відкачали, і хробаки бозна-скільки часу плямкають мною. На мій погляд, це робить мене найбільш авторитетною особою. Інші люди, як-от славетний італійський поет Данте Аліґ'єрі (з жалем вимушена повідомити), просто вивалили на читацьку аудиторію чималу купу солоденького та манірного чтива.

Отже, можете не звертати уваги на мій опис Пекла — але на власний ризик.

Перш за все, ви прокидаєтесь на кам'яній підлозі, у достатньо гнітючій тюремній камері, що складається зі сталевих ґрат; суворо попереджаю: нічого не торкайтеся. Ґрати цієї камери вкриті брудом. Коли ж ви випадково торкнетеся їх — хоча вони здаються досить липкими від плісняви й чиєїсь крові, — у жодному разі не торкайтеся обличчя (чи одежі), навіть коли ви неодмінно бажаєте залишитися чистими аж до самого Судного дня.

І в жодному разі не їжте цукерок, що розкидані по всій підлозі.

Яким саме чином я потрапила до геєни, мені не зовсім зрозуміло. Я пригадую, що бачила шофера: він стояв на узбіччі біля великого чорного лімузина «Лінкольн» і тримав у руках картонку із написом — це моє ім'я, MEДІСОН СПЕНСЕР, написане величезними літерами і жахливим почерком. На шоферові — такі люди ніколи не розмовляють англійською — були дзеркальні сонцезахисні окуляри та кашкет із козирком, тож більша частина його обличчя залишалась прихованою. Я пам'ятаю, як він відчинив задні дверцята, пропонуючи мені сісти до лімузина; після цього відбулася тривала подорож, причому віконця були так сильно тоновані, що я не розрізнила жодних деталей зовнішнього світу; утім, я щойно подумала, що то була звичайнісінька подорож, яку я робила трильйони разів, від аеропорту до міста. Не можу присягнутися, чи саме цей лімузин привіз мене до Пекла, але наступне, що я пам'ятаю, — оця брудна клітка, яку я вже згадувала.