Стівен Кінг - Відродження

Мама скерувала на нього виделку.

— Вибач, ма. На хтозна-якій швидкості. Норм наскочив на камінь і ледве втримав рівновагу. Він виставив убік руку, отак… — Кон показав, мало не перекинувши свою склянку з молоком. — …і його палиця вдарила мене по шиї. Боліло, як… ну, дуже боліло, але вже краще.

Та тільки краще не було. Наступного дня слід потьмянів до синця й нагадував намисто, але голос у брата став хрипким. До вечора він вже заледве міг говорити трохи гучніш, ніж пошепки. А через два дні цілковито втратив голос.

Надмірне розтягнення шиї, що призвело до розтягнення гортанного нерва. Таким був діагноз доктора Рено. Він сказав, що вже бачив таке раніше і що за тиждень-два голос до Конрада повернеться. І вже до кінця березня Конні буде цілком здоровий. Нема про що непокоїтися, сказав він, і то була правда. Принаймні щодо нього — у нього самого з голосом усе було в повному порядку. Чого не скажеш про мого брата. У квітні Кон так само писав записки й показував жестами, що йому потрібно. Він наполіг на тому, щоб ходити до школи, навіть попри те, що інші хлопці почали з нього глузувати, особливо відтоді, як він розв’язав проблему своєї участі на уроках (принаймні до певної міри), пишучи «ТАК» на одній долоні та «НІ» на іншій. Він завів стосик карток з іншими повідомленнями, написаними друкованими літерами. Особливо його однокласників веселив напис «МОЖНА В ТУАЛЕТ?»

Кон сприймав це все начебто з гумором, бо знав, що в інакшому разі його сильніше дражнитимуть, але якось уночі я зайшов у кімнату, яку він ділив з Террі, й побачив, що він лежить на своєму ліжку й беззвучно плаче. Підійшовши до нього, спитав, що сталося. Дурне запитання, бо я знав на нього відповідь, але в такій ситуації ти мусиш щось сказати, і я міг сказати, бо то не мені врізали по горлу Лижною Палицею Долі.

— Іди звідси! — самими губами промовив він. Його щоки й лоб, поцятковані прищами, які щойно почали вискакувати, палахкотіли вогнем. Очі запухли. — Іди геть, іди геть! — А тоді, шокуючи мене: — Пішов звідси, гад малий!

Тієї весни в маминому волоссі з’явилася перша сивина. Якось після обіду, коли батько зайшов у дім, більш змучений на вигляд, ніж зазвичай, мама сказала йому, що вони мусять показати Кона спеціалісту в Портленді.

— Ми й так достатньо чекали, — сказала вона. — Старий дурень Джордж Рено може казати все, що йому заманеться, але я знаю, що сталося, і ти теж. Той безголовий мажор пошкодив моєму сину голосові зв’язки.

Батько важко опустився за стіл. Вони не помітили на веранді мене. Я нескінченно довго зашнуровував кеди.

— Лоро, ми не можемо собі це дозволити.

— А купити «Гайрам ойл» у Ґейтс-Фолзі ти собі дозволити зміг, — промовила вона неприємним, мало не єхидним тоном, якого я ніколи від неї не чув.

Батько сидів і дивився, однак не на неї, а на стіл, хоча на ньому нічого не було, крім церати в червоно-білу клітинку.

— Саме через це й не можемо дозволити. Ми катаємося по дуже тонкій кризі. Ти знаєш, яка була цього року зима.

Ми всі знали. Зима була теплою. Коли прибуток твоєї сім’ї залежить від продажу мазуту для кітлярень, ти постійно поглядаєш на термометр між Днем подяки та Великоднем, сподіваючись, що червона лінія триматиметься низенько.

Мама стояла біля раковини, зануривши руки в хмару мильної піни. Десь у пінних глибинах гримів посуд, так, наче вона хотіла його потрощити, а не помити.

— Ти просто мусив його купити, правда? — Тим самим тоном. Він мені дуже не подобався. Здавалося, що вона батька підштрикує. — Великий нафтовий барон!

— Ту угоду ми уклали ще до нещастя з Коном, — не підводячи очей, відповів тато. Руки знову ховалися глибоко в кишенях. — Ту угоду ми укладали в серпні. Ми разом сиділи й читали «Альманах старого фермера». Там було написано «Довга й холодна зима, найхолодніша з кінця Другої світової війни», і ми вирішили, що це буде правильний крок. Ти ще підрахувала все на своєму калькуляторі.

Посуд під мильною піною загримотів гучніше.

— Візьми позику!

— Я міг би, але, Лоро… послухай. — Нарешті він підняв очі. — Мені, може, доведеться це зробити, аби сяк-так перебути літо.

— Він твій син!

— Я знаю, чорт забирай! — проревів тато. Мені стало страшно, а мамі — ще більше, бо тепер посуд під хмарою піни не просто загримів. Він із тріском побився. І коли мама підняла руки, з однієї текла кров.

Вона піднесла цю руку батькові до обличчя (наче мій безмовний брат, що показував ТАК чи НІ в класі) і сказала: