Стівен Кінг - Відродження

І знала вона не тільки гімни. Одного вечора, який ми не забудемо ніколи, вона зіграла трійко пісень «Бітлз», і ми всі заспівали «Від мене тобі», «Вона тебе любить» і «Я хочу тримати тебе за руку». Моя мати стверджувала, що Петсі Джейкобз грала на фортепіано в сімдесят разів краще, ніж містер Латур, і коли молода священикова дружина попросила трохи грошей з церковного фонду, щоб викликати настроювача фортепіано з Портленда, диякони схвалили цей запит одностайно.

— Але, мабуть, краще не грайте більше пісень «Бітлз», — сказав їй містер Келтон. — Діти можуть почути ці дурниці по радіо. Нам би хотілося, щоб ви виконували більше… е-е… християнських мелодій.

Скромно опустивши додолу очі, місіс Джейкобз пробурмотіла щось на знак згоди.

І було ще дещо: Чарльз і Петсі Джейкобзи були сексуально привабливі. Я вже згадував про те, що Клер та її подружки дуріли за ним. А невдовзі більшість хлопців позакохувалися в неї, бо Петсі Джейкобз була вродлива. Мала біляве волосся, кремову шкіру, повні губи. Її злегка опуклі очі були зеленими, і Конні стверджував, що вона відьма, бо щоразу, коли вона переводила на нього погляд тих зелених очей, його коліна перетворювалися на воду. З такою зовнішністю про неї були б чесали язиками, якби вона фарбувалася сильніше, ніж мазком губної помади для виду. Але в двадцять три роки нічого більшого вона й не потребувала. Молодість була її косметикою.

Щонеділі вона вбиралася в бездоганно пристойні сукні до коліна чи середини гомілки, хоч то вже й були роки, коли краї жіночих суконь пішли вгору. На четвергові заняття ЗММ вона вдягала бездоганно пристойні штани й блузки (за словами моєї матері, фірми «Шіп-н-Шор» [24] «Ship ‘n Shore» — компанія, заснована 1916 року, почала виготовляти жіночі блузки 1920-го, свою назву дістала 1954 року. ). Але мамусі й бабусі з общини все одно пильно до неї придивлялися, бо фігура, яку підкреслював той бездоганно пристойний одяг, була така, що друзі моїх братів підкочували очі або ж трясли рукою, ото так, як ви, коли торкнетеся пальника плити, яку хтось забув вимкнути. Вона грала в софтбол на дівчачих вечорах, і якось я підслухав, як мій брат Енді (якому тоді, здається, мало виповнитися чотирнадцять) казав, що дивитись, як вона бігає до баз, само по собі було релігійним досвідом.

Грати на фортепіано і брати участь в інших видах діяльності ЗММ вона могла щочетверга, бо свого малого приводила з собою. Дитина була слухняна, безпроблемна. Моррі всі любили. Наскільки я пригадую, він подобався навіть Біллі Пекету, тому майбутньому юному атеїсту. Моррі майже ніколи не плакав. Навіть коли падав і зчісував собі коліна, то найгірше, до чого він був схильний у таких випадках, — тихо схлипувати, та й то лише поки хтось зі старших дівчат не поставить його на ноги й не пригорне до себе. Коли ми йшли надвір пограти, він усюди ходив слідом за хлопцями, а коли не міг їх наздогнати, то ходив за дівчатами, які гляділи його ще й під час читання Біблії чи гойдали на руках у Годину співів. Так і прізвисько вчепилося — Хвостик Моррі.

Особливо його любила Клер. І є в мене один чіткий спомин (котрий, я точно знаю, складається з багатьох нашарованих згадок) про те, як вони сидять у кутку з іграшками — Моррі на своєму крихітному стільчику, а Клер навколішки біля нього, допомагає щось розмальовувати чи будувати змію з доміно. «Коли я вийду заміж, то хочу чотирьох таких самих, як він», — якось сказала Клер мамі. На той момент їй, мабуть, мало невдовзі виповнитися сімнадцять і вона була готова до випуску із ЗММ.

— Ну нехай щастить, — відповіла їй мама. — Сподіваюся все ж, що твої будуть гарнішими, ніж Моррі, Клерчик-Еклерчик.

З її боку було трохи недобре так казати, але не те щоб і неправда. Попри те, що Чарльз Джейкобз був симпатичним чоловіком, а Петсі Джейкобз — відверто вродливою молодою жінкою, Хвостик Моррі вдався простеньким, як картопляне пюре. Він мав бездоганно кругле личко, яке нагадувало мені Чарлі Брауна [25] Один із чотирьох головних героїв коміксів «Горішки», що виходили протя-гом тривалого часу (з 1947 до 2000 р.) у будні й у неділю. . Волосся в нього було якогось непевного відтінку чорного. І хоч у батька очі були блакитні, а в матері — заворожливо зелені, Моррі дісталися оченята простецького карого відтінку. А проте всі дівчатка його любили, так, неначе він був тією дитиною, з якої мав початися відлік тих, що їх вони народять за наступні десять років, а хлопці ставилися до нього як до найменшого братика. Він був нашим талісманом. Він був Хвостиком Моррі.