Стівен Кінг - Відродження

Якось у лютому, у четвер увечері, ми з братами й сестрою поверталися з пасторського дому. Щоки в нас пашіли від катання на санчатах за церквою (уздовж доріжки преподобний Джейкобз порозвішував електричні лампочки), і ми щодуху горланили пісню «Я Генріх Восьмий». Пригадую, що Енді й Кон перебували в особливо піднесеному настрої, бо привезли наші сани й посадили Моррі на подушку спереду, де він безстрашно сидів, нагадуючи наяду на носі судна.

— Я так бачу, вам ці заняття до душі? — спитав тоді батько. Здається, в його голосі промайнула тінь подиву.

— Ага! — випалив я. — Ми сьогодні тисячу уривків з Біблії прочитали, а потім на санчатах каталися! А місіс Джейкобз, вона теж каталася, тільки падала весь час!

Я розсміявся, і він розсміявся разом зі мною.

— Це чудово, Джеймі, але чи вчитеся ви там чогось?

— Воля людини повинна бути продовженням волі Господа, — папугою повторив я урок того вечора. — А ще, коли з’єднати плюс і мінус акумулятора дротом, то коротке замикання буде.

— Це правда, — кивнув тато. — Саме тому треба бути дуже обережним, коли запускаєш машину від іншого акумулятора. Але я не бачу в цьому жодного християнського уроку.

— Це було про те, що робити щось неправильно, коли думаєш, що це допоможе щось виправити, не можна.

— А. — Він узяв останнє число журналу «Машина і водій», на обкладинці якого пишався крутий «Ягуар XK-E». — Ну, ти ж знаєш, як кажуть, Джеймі: дорога в пекло вимощена добрими намірами. — А на мить замислившись, додав: — І освітлена електричними лампочками.

Та й засміявся, і я засміявся разом із ним, хоч і не зрозумів жарту. Якщо то був жарт.

Енді й Кон дружили з братами Ферґюсонами, Нормом і Гелом. Таких, як вони, ми називали «з великої землі», або ж людьми здалеку. Ферґюсони жили в Бостоні, тож дружба зазвичай обмежувалася літніми канікулами. Їхня родина володіла котеджем на озері Лукаут, на відстані приблизно милі від нашого дому, і дві пари братів зустрічалися на церковних зборах, тепер уже Літньої біблійної школи.

У Ферґюсонів був сімейний абонемент на курорті «Козяча гора», і Кон та Енді часом їздили з ними на міні-фургоні Ферґюсонів, щоб поплавати й пообідати в «клубі». Басейн там, розказували вони, був у тисячу разів кращий, ніж наше озеро, Гарріз-Понд. Ні я, ні Террі надто цим не переймалися — місцева ковбаня нас цілком влаштовувала. Зате Клер зеленіла від заздрощів. Вона жадала побачити, як «живуть кращі люди».

— Доцю, вони живуть точнісінько, як ми, — запевнила їй мама. — Той, хто сказав, що багатії інакші, помилявся.

Клер, котра саме пропускала білизну через допотопний прес нашої пралки, скривила невдоволену гримасу.

— Я в цьому сумніваюся, — сказала вона.

— Енді каже, дівчата, які купаються в басейні, вдягнені в бікіні, — докинув я.

Мама зневажливо пирхнула.

— Із таким самим успіхом вони могли б плавати в ліфчиках і трусиках.

— А я б хотіла мати бікіні, — зауважила Клер. Думаю, то була одна з провокацій, на яких спеціалізуються сімнадцятирічні дівчата.

Мама спрямувала на неї вказівний палець з коротко обрізаним нігтем. З пальця крапала мильна піна.

— Панночко, це якраз те, завдяки чому дівчата вагітніють.

Цю подачу Клер дотепно відбила.

— Тоді не пускай туди Енді й Кона. Вони можуть зробити якихось дівчат вагітними.

— Рот на замок. — Мама скосила погляд у мій бік. — У маленьких глечиків великі вушка.

Наче я не знав, що значить зробити дівчину вагітною. Секс. Хлопці лягають на дівчат і соваються, аж поки не приходить відчуття. А коли це стається, загадкове щось, що називають сім’ям, витікає з хлопцевого краника. Воно тоне в животі у дівчини, і через дев’ять місяців настає пора підгузків і дитячого візочка.

Мої батьки не забороняли Кону та Енді їздити влітку на курорт двічі-тричі на тиждень, незважаючи на те, що сестра гавкала, як цепний пес. А коли Ферґюсони приїхали на лютневі канікули в 1965-му і запросили моїх братів покататися з ними на лижах, батьки без найменшого сумніву відправили їх на Козячу гору. Пошрамовані старі лижі моїх братів їхали, прив’язані до багажника на даху міні-фургона поряд з новісінькими блискучими лижами Ферґюсонів.

Коли вони повернулися, ми побачили на горлі в Кона яскраво-червону смугу.

— Ти з’їхав зі стежки і врізався в гілляку? — спитав батько, прийшовши додому вечеряти й помітивши слід.

Кон, котрий дуже добре катався на лижах, не приховував обурення.

— Та ну, тату, ні! Ми з Нормом влаштували перегони. Ішли плечем до плеча, летіли на чортзна-якій швидкості…