Брем Стокер - Граф Дракула

2 листопада, вранці.

Ми всю ніч правили по-черзі; день настав ясний, холодний. В повітрі відчувається якийсь дивний тиск. Жахливо холодно, і нас рятує тільки теплий одяг.

2 листопада, вночі.

Цілий день швидкої їзди, країна стає все більш дикою, громаддя Карпатських гір, що здавалося у Бересті так далеко і так низько стоять на обрії, тепер неначе оточили нас. Ми в прекрасному настрої, мені здається, що прагнемо розважати один одного. Лікар Ван Хелзінк говорить, що вранці вже будемо в проході Борго. Будинки зустрічаються рідше, і професор сказав, що наші останні коні підуть з нами до кінця, оскільки більше ніде буде їх міняти. О, що принесе нам завтрашній день? Хай допоможе нам Бог, хай береже Він мого чоловіка і тих, хто любий нам обом і хто тепер в небезпеці. Стосовно ж мене, то я Його негідна. На жаль! Для Нього я нечиста і залишуся такою, доки Він не удостоїть мене Своєю милістю.

4 листопада.

Це призначається моєму старому дорогому другові Джону Сьюарду, Д. М., Перфліт, Лондон, у випадку, якщо я його не побачу. Це все йому пояснить. Ранок, пишу при вогні, який всю ніч підтримував. Місіс Міна мені допомагає. Неймовірно холодно. Місіс Міна весь день була в дуже поганому настрої, зовсім не схожа на себе. Вона все спить, і спить, і спить! Вона, завжди така енергійна, сьогодні абсолютно нічого не робила; у неї навіть пропав апетит. Вона нічого не записує до свого щоденника — вона, яка завжди так акуратно його вела. Відчуваю, що не все добре. Хоча сьогодні вона все-таки веселіша. Сон її підбадьорив. Після заходу сонця я спробував її загіпнотизувати, але на жаль! Ніякої дії! Вплив мій меншав і меншав, а сьогодні він зовсім зник. Ну що ж — на те воля Божа, що б не сталося і до чого б це не призвело!

Тепер до фактів. Оскільки місіс Міна більше нічого не записує, то доведеться це робити мені.

До проходу Борго ми приїхали вчора вранці, відразу після сходу сонця! Коли я помітив ознаки світанку, почав готуватися до гіпнозу. Ми зупинили екіпаж і зійшли, щоб нам нічого не заважало. Я зробив хутряне ложе, і місіс Міна лягла і хоча повільніше, ніж завжди, і на коротший час, але все таки піддалася гіпнозу. Як і раніше, вона відповіла: «морок і дзюрчання води». Потім прокинулася весела й радісна, і ми продовжили нашу подорож і незабаром увійшли до самої ущелини. Тут вона почала хвилюватися. Якась нова керуюча сила проявляється в ній, тому що вона показала на путівець і сказала:

— Нам сюди.

— Звідки Ви знаєте? — запитав я.

— Хіба Джонатан тут не їздив і не писав про це?

Спочатку мені це здалося дивним, але незабаром я помітив, що такий путівець тут один. Ця дорога була мало наїжджена і зовсім не така, як та, що веде з Буковини до Бистриці, та набагато ширша і добре вторована. Ми поїхали цим шляхом, і коли нам зустрічалися інші, ще більш покинуті і засипані свіжим снігом, ми надавали вибір коням: тварини самі знають дорогу. Я відпустив віжки, і вони терпляче йшли далі. Поступово нам почало зустрічатися все те, про що писав у щоденнику Джонатан, і таким чином ми продовжували їхати. Я сказав місіс Міні, щоб вона поспала; вона спробувала і заснула. Вона спить весь час, поки я, врешті-решт, не починаю турбуватися і буджу її. Але вона продовжує спати, і мені, незважаючи на всі старання, не вдається її розбудити. Здається, я й сам починаю засинати. Я буджу місіс Міну енергійно. Цього разу вона прокидається, і я знову гіпнотизую її. Але вона не піддається. Я не перестаю пробувати, доки нарешті й вона і я не опинилися в мороці. Я озирнувся довкруги і побачив, що сонце сіло. Місіс Міна сміється, я озираюся і дивлюся на неї. Тепер вона зовсім прокинулася і так добре виглядає, як тоді, коли ми вперше увійшли до будинку графа в Карфаксі. Я вражений і відчуваю себе ніяково, але вона така мила, така ласкава і запопадлива, що я забуваю свій страх. Розкладаю вогонь — ми веземо з собою запас дров — і вона готує закуску, поки я розпрягаю коней. Коли я повернувся до вогню, вечеря вже готова. Йду їй допомагати, але вона сміється і говорить, що вже поїла: вона так зголодніла, що не могла більше чекати. Мені це не подобається, і я їй не вірю, але мені не хочеться її лякати, тому я мовчу. Я їм один, потім ми загортаємося в шуби і лягаємо біля вогню. Я вмовляю її заснути і обіцяю чатувати. Кілька разів я ловив себе на тому, що засинав, і до ранку встиг трохи виспатися. Прокинувшися, я знову пробую її загіпнотизувати, але на жаль! Вона хоча й заплющується, але не спить. Сонце сходить, і вона засинає, але надто пізно і так міцно, що її ніяк не розбудити. Мені доводиться підняти її і покласти в екіпаж; уві сні вона виглядає якось здоровіше і рум'яніше, а мені це не подобається, і я боюся, боюся, боюся! Мене все лякає — навіть думка, але я повинен виконати свій обов'язок. Це боротьба не на життя, а на смерть, і ми не повинні відступати.