Брем Стокер - Граф Дракула

Потім вираз обличчя графа знову змінився, коли ми всі, ніби від наслання, рушили на нього. Шкода, що ми не склали кращого плану нападу, оскільки і в цей момент я не знав, що нам робити.

Я сам не знав, чи допоможе нам наша смертоносна зброя чи ні. Харкер, мабуть, вирішив це перевірити, оскільки він вихопив свій довгий малайський кинджал і в сказі замахнувся на графа. Удар був страшний, і граф врятувався тільки завдяки тій диявольській спритності, з якою відстрибнув назад. Спізнися він на секунду — і вістря кинджала пронизало б його серце. Тепер же кінчик ножа розрізав лише сюртук, і з розрізу випала пачка банкнот, а потім на підлогу полився цілий дощ золотих монет.

Обличчя графа набрало такого диявольського виразу, що я спершу злякався за Харкера, хоча й бачив, що він підняв страшний ніж і приготувався вдарити повторно. Я інстинктивно рушив уперед, тримаючи в піднятій правій руці розп'яття, а в лівій — освячену облатку. Я відчував, що по моїй руці пробігла могутня сила, і з подивом помітив, як чудовисько притиснулося до стіни, бо інші вчинили за моїм прикладом. Жодне перо не змогло б описати той вираз дикої ненависті й підступної злості, той диявольський сказ, який спотворив обличчя графа. Восковий колір його обличчя зробився зеленувато-жовтим, очі запалали пекельним полум'ям, а червоний рубець виділявся на блідому лобі кривавою раною. За мить граф спритним рухом прослизнув під рукою Харкера, перш ніж той встиг його ударити, кинувся через кімнату і виплигнув у вікно. Шибки із дзвоном розлетілися на друзки, і він упав на двір, викладений кам'яними плитами. Крізь дзвін розбитих шибок я почув, як декілька золотих соверенів із дзенькотом упало на плити. Ми кинулися за ним і побачили, як він підхопився неушкодженим і, перебігши через двір, відчинив двері стайні. Потім він зупинився і закричав нам:

— Ви думаєте перемогти мене — але ж ви з вашими блідими обличчями схожі на отару баранів перед м'ясником. Ніхто з вас не буде радий із того, що викликав мій гнів. Ви думаєте, що я залишився без жодного притулку, а тим часом у мене їх багато. Помста моя тільки починається! Вона триватиме сторіччя, і час буде моїм вірним союзником. Жінки, яких ви любите, вже всі мої, а через них і ви всі будете моїми — моїми тварюками, що виконують мої накази, і моїми шакалами!

І, презирливо засміявшись, він швидко зайшов у двері, і ми чітко почули рипання заіржавілого засуву.

Здалеку почулося, як відчинилися і відразу зачинилися двері. Зрозумівши неможливість іти за ним через стайню, ми всі кинулися в передпокій. Першим заговорив професор:

— Ми дещо зараз дізналися, можна сказати, багато! Незважаючи на свої горді слова, він нас боїться! Він боїться часу, боїться й бідності! Якби це було не так, то чого ж він так поспішав? Сам тон виказав його, або ж мій слух обдурив мене. Навіщо він підібрав ці гроші? Швидше, ходімо за ним. Вважайте, що ви полюєте на хижого звіра. Я зроблю так, що він не знайде тут нічого потрібного для себе, якщо надумає повернутися!

Кажучи так, він поклав до кишені гроші, що залишилися, взяв документи, які кинув Харкер, і, зібравши всю решту предметів, кинув у камін і запалив усе жужмом.

Годалмінг і Моріс вибігли надвір. Харкер спустився з вікна, і, поки вони відчиняли двері, його й слід прохолов. Я і Ван Хелзінк почали шукати поза будинком, але пташка полетіла, і ніхто не бачив, як і куди.

Вечоріло, і до заходу сонця залишалося небагато часу. Ми повинні були визнати, що на сьогодні наша кампанія скінчилася; і нам довелося з важким серцем погодитися з професором, який сказав:

— Повернімося до пані Міни! Ми зробили все, що можна було зробити: ми тут менше за все можемо захистити її. Але не слід впадати у відчай. Залишився лише один ящик, і нам необхідно знайти його за будь-яку ціну; коли ми це зробимо, все буде добре.

Я бачив, що він говорить так сміливо для того, щоб заспокоїти Харкера, який виглядав зовсім пригніченим.

Із важким серцем повернулися ми додому, де знайшли пані Міну, яка чекала на нас із удаваним спокоєм, що робив честь її хоробрості і безкорисливості. Побачивши наші сумні обличчя, вона зблідла, але спокійно сказала:

— Я не знаю, як вам дякувати!

Ми повечеряли разом і трохи повеселішали. Виконуючи свою обіцянку, ми розповіли Міні все, що відбулося. Вона слухала спокійно, без очевидних проявів страху, і лише коли говорили про те, яка небезпека загрожувала її чоловікові, вона зблідла як сніг. Коли ми переповідали, як Харкер відважно кинувся на графа, вона міцно схопила чоловіка за руку, немов захищаючи його від нещастя. Проте вона нічого не сказала, доки ми не закінчили нашої оповіді й не визначили справжнього стану справ. Тоді, не випускаючи руки свого чоловіка, вона підвелася і заговорила: