Володимир Худенко - Газават

Якось Соля ходила разом з Юлею в автошколу – вчились на права. І от тоді вони проходили медкомісію, теж разом, і Соля мимохідь бачила крізь розчинені двері кабінету, як при здачі крові з вени медсестра довго бурчала на Юлю, а тоді стала забирати з кисті. А не з ліктя, як то зазвичай буває. Хоча – мало там що це могло значити…

Юля чудово розуміла українську, але не говорила на ній досі добре – навіть після майже трьох років навчання тут.

– Та яка вона там велика… – роздратовано почала Соля.

– Так то ж іще краще! – перебив її той придурок Руслан. – Тиша, природа, романтика… Дівчата, ви чого?

І жартівливо обійняв їх з Юлею.

– Одчепись! – відштовхнула його Соля, а Юля тільки байдуже пирхнула.

– Заночувати по суті ніде, а дорога… – Соломія знов почала заводитись, як і вранці в заводській їдальні. – Ти подумав, яка там дорога? Грунтова, розбита… Ледь не через саме болото. Ото застрянемо там до ночі – будеш знати!

– Та може ж, якось проїдемо… – то вже Єгор.

Соля й не помітила, як вони з Сашком ввійшли в кімнату, і одразу якось знітилась. Ну якщо й Єгор хоче…

Єгор був музикант-самоучка і співав щось таке до біса альтернативне в самодіяльному групешнику, що збирався на репетиції в актовому залі їхнього технікуму. А ще Єгор подобався Солі з самого першого курсу. Вони навіть типу потоваришували, але далі того не дійшло. Вона часто ходила на їхні репетиції і сиділа сама в тьмі актового залу, а вони відривались на сцені – вона плескала в долоні і казала щось середньої тупості підбадьорливе, а потім Єгор зазвичай проводжав її додому. Одного разу навіть запросив на щось на кшталт жартівливого побачення. Ну як запросив – Соля його непомітно сама до того підвела. Вони обоє тоді якраз були типу як вільні.

За це треба сказати окремо. Єгор подобався Солі, а Солю скоріше за все вважав просто «хорошою дівчиною». Він зустрічався з молодою викладачкою їхнього ВУЗу. Ну як молодою – це дивлячись для кого молодою. Вона була старша за Єгора майже на десять років… Йому нині було 19, а їй 29 – Соля навмисне взнавала точно. Ну і зустрічались вони… Словом, Соля вважала, що Світлана Дмитрівна з нього вірьовки плете – і всі стосунки. У них часто бували скандали, він жив то в неї, то вдома, то десь у друзів, то взагалі – в товаришів у гуртожитку. Бував добряче напідпитку після тих скандалів. Він їй, бувало, трохи де про що жалівся, але не детально, звичайно.

І от тоді вона якраз сама порвала зі своїм старшокурсником, дебільний був роман, їй-бо… Словом, порвала, а він в черговий раз пішов від своєї відьми і запросив Соломію в кафе, а потім вони гуляли під ручку парком, а потім ще забрели на якийсь патріотичний фестиваль в центрі міста і збиткувались там зі всяких дебілів і дебілок у вишиванках. Словом – чудовий був вечір, і Солі було так хороше тоді. А потім все закінчилось. Дуже швидко – пару раз після того здзвонились, і він знову вернувся до своєї відьми, а хай би їй пусто було!..

Ні, Світлана Дмитрівна була жіночка ефектна – це навіть Соля мусила визнати. І вдягалась ефектно, і поводила себе відповідно. Більшість хлопців з її курсу з самого початку навчання мріяли з нею переспати і по чорному заздрили Єгорові, та й до всього вона нібито була якоюсь родичкою ректору, хоча цього й не афішувала.

Соля, звичайно, як і будь-яка закохана дівчинка її віку, не думала, що Єгор міг би зустрічатись з тою Світланою через її службове положення, так би мовити. Він, звичайно, був із бідненької сім’ї, і коли переїхав до Світлани, то став помітно краще вдягатись, і гроші в нього з’явились, але ж не міг він через гроші, і тому подібне… Ні, дурниці! Він же такий хороший. Ну просто найліпший у світі.

На місто лягають сутінки, і на розбиті провінційні дороги лягають сутінки, і на села та хутірці вкруг міста лягають пізні липневі сутінки. І довжаться лячні тіні, і над химерними болотами, над меліораційними каналами в очеретах та вербах, над рядами тополь вздовж доріг і над хащами вздовж залізничних насипів підіймається густий біластий туман. І сонце сідає за далекий обрій, плутаючись в дротах високовольтних ліній.

І очманілі електропоїзди сунуть крізь дурну провінцію, поєднуючи острівці міст, і в містах загораються дурманні примарні вогні, і машини розрізають фарами тьму доріг, і псують шинами скорботний розбитний асфальт, і тривожать псів у будах, аби ті затим не давали спати своїм хазяям у тихих напівмертвих селах.

І в вишині на сході блищать близькі зорі середини літа, зорі мінливі, п’янкі зорі юності.