Ян Валєтов - Чужі сни

Коли залишки пірамід і стіни остаточно зникли у вирі бульбашок, суспензії та пари, з дна провалу раптом шугонуло вогнем. Але не похмурим пурпуром розігрітої до тисяч градусів вулканічної магми, а неймовірно яскравим, майже блакитного кольору сяйвом, яке миттєво наповнило товщу води від дна до самої поверхні. Спалах був холодний (інакше б, напевно, від такої інтенсивності світлового потоку скипів би весь світовий океан). Здавалося, нічого яскравішого в світі бути не може, але, як виявилося, може. Світло пульсувало – наро-стало, слабшало і знову набирало силу. Безжальні жорна жахливих, абсолютно недоступних для осмислення мас каменю, що наповзали один на одного, пережовували останки циклопічної споруди. Але ось краї провалу здибилися, загорнулися назовні й раптом стрімко пішли на зближення, виштовхуючи геть воду, пару, чорну піну остигаючої магми, яка ще дихала жаром. У ту мить, коли тріщина зімкнулася, світло, яке до того здавалося нестерпно яскравим, спалахнуло з потроєною силою. Океан на сотні миль навколо осяявся блакитним, яке переходило в біле неприродне сяйво. Освітилися води, хвилі, хмари, що нависли над білими пінними гребенями. Потоки світла пронизали й океанську товщу, і напоєне вологою штормове повітря: блискавки розчинились у цьому сяйві безслідно.

Здавалося, весь світ – знизу і до самих зірок – був залитий цим сяйвом.

Рибалки прокинулися від того, що навколо них гула і пузирилася вода.

– Єзус! – пробурмотів один із них, літній великий чолов’яга з поїденим віспинами обличчям і рідким сивим волоссям під старим солом’яним капелюхом, протираючи очі. – Єзус і Санта Марія! Що це, Христа ради!

Якірний кінець на кормі заскрипів і лопнув зі звуком струни, що розірвалася. Баркас почало кренити на ніс і лівий борт: передній якір тримав міцно, погрожуючи перекинути човен.

– Мігеле! – крикнув другий рибалка. Він був молодший, кремезний, широкий і дуже смаглявий – явно з домішкою індіанської крові. – Ріж, Мігеле!

Літній, розводячи ноги крабом, кинувся до носового кінця, на ходу зубами розкриваючи наваху, але різонути канат не встиг. Ви-рвавши скобу, за яку був прив’язаний, кінець ковзнув за борт й одразу ж зник у глибині.

– Диявол! – вилаявся Мігель.

Втратити два якорі за кілька хвилин – от же ж невдача!

Він озирнувся і завмер, у жаху розкривши рота.

Було темно, як буває темно вночі у тропіках – розцяцьковане міріадами зірок небо, сріблястий, плиткий океан, але все, що поблизу, ховається у глибокій, відчуваній темряві. Зараз Мігель спостерігав, як краї цієї темряви загинаються, ковтаючи небо, що виблискує від зоряного пилу. Човен, прискорюючись із кожною секундою, ковзав по внутрішній поверхні величезного виру, що затуляв горизонт. Колись старий рибалка бачив у цирку атракціон: мотоцикл мчить по стінці всередині дерев’яної бочки паралельно підлозі і чомусь не падає додолу. Зараз баркас, в якому перебували вони з напарником, летів, немов підвішений на непомітній нитці, посеред величезної водяної стіни. Чітко пахло вареною рибою, бризки були гарячими, Мігеля раптом кинуло в піт – океан курився слабким димком. Рибак побачив, як поряд із ними розпадається на пласти в потоках води туша мертвого тунця. Це було неймовірно, але так страшно, що в те, що відбувається, одразу довелося повірити.

Мігель схопився за борт човна і вп’явся в нього, ламаючи нігті. – Пауло! – видавив він з перехопленого судомою горла. – Три-майся!

Стало чутно, як гуде вир, в який їх засмоктувало. Від цього звуку заболіли зуби й очі почали свербіти зсередини.

Старий рибалка бачив, як напарник звалився на дно баркаса і намагається залізти під банку, смішно відстовбурчуючи зад і хапаючись за пайоли. Знизу зарокотало, немов там, на дні виру, вибухнула буря з громом і блискавками. Наступної миті вода почала світитися. Спочатку мерехтливо, слабо, як від фосфоресціюючих водоростей. Але потім знизу спалахнуло нестерпно блакитним полум’ям, усе осяялось, як удень, і в ту ж мить, побачивши розміри прірви, в яку падав баркас, Мігель заверещав пронизливо, зовсім не по-чоловічому. У вуха знову вдарив підводний грім, страшно зашуміла вода, і рибалок жбурнуло вгору, підносячи з виру до зоряного неба з непереборною силою. Мить – і баркас опинився знову висячим над прірвою, але цього разу човен завис на гребені величезної хвилі, і хвиля ця – воістину жахлива – мчала крізь темряву з басовитим недобрим ревом.

Усе навколо світилося тим самим блакитним світлом: і вода, й небо, і повітря. Світло було всюди. Мігель упав на дно баркаса приголомшений, напівсліпий, переляканий до втрати людської подоби, а хвиля вже нависала над берегом, над рибальським селищем, над містечками, розкиданими по узбережжю, над людьми, яким було вже не втекти…