Ян Валєтов - Чужі сни

Запевняю тебе: все буде добре! Світ у надійних руках, і з ним нічого поганого не станеться!

Варшава. Міжнародна книжкова виставка.

Стенд видавництва «Прометей».

Жовтень

– Скажіть, пане Давидов, ви як письменник несете людям «розумне, добре, вічне…»?

Молоде дівчисько. Цікаво, чи знає воно, хто вперше сказав про «розумне, добре, вічне…»? Очі розумні, напевно, знає. Читала.

– Можете говорити російською, – пожартував Денис. – Я все ще розумію.

Публіка, що зібралася на стенді, заусміхалася боязко, поглядаючи на «російський пул», який підтягнувся до початку зустрічі майже у повному складі. Українських журналістів на виставці було один-два, та й по всьому. Або грошей не вистачало, або бажання, але навкололітературну пресу було представлено слабо, щоб не сказати «ніяк». Зате російські видання приїхали у повному складі. Раніше Денис би порадів: якщо приїхали, то напишуть обов’язково, а зараз чекав підступу. Так часто буває, коли переходиш із розряду улюбленців до розряду «очі б мої тебе не бачили».

– А я не вважаю, що письменник мусить нести в маси розумне, добре і вічне. Хто вам сказав, панночко, що письменник мусить хоч що-небудь куди-небудь нести? Мені більше подобається думка Стругацьких: письменник – це хвора совість. А хвора совість – вона просто болить.

– Ви вважаєте себе совістю народу? – панянка на російську не перейшла, продовжувала ставити запитання англійською, і непоганою англійською, слід сказати.

Ох яка невгамовна дівиця! На панночку, певне, образилася!

– Якого народу, панянко? Я в скрутному становищі! Мені пощастило народитись і вирости в Києві, тепер ми з дружиною буваємо то в Берліні, то в Барселоні, то в Нью-Йорку… Раніше ось до Москви і Пітера їздив, як до себе на дачу, але тут втрутились обставини, нічого не вдієш… і скрізь у нас друзі, родичі, й усюди ми почуваємось як удома… Совістю якого народу ви мені накажете бути? До якої нації себе віднести? Я пишу про людей, не про народи. Мене хвилюють не національні проблеми, а загальнолюдські.

Це був дуже хиткий ґрунт, Давидов прекрасно розумів, що зараз підтягнеться важка артилерія. Улюблений коник – націоналісти, нацисти, Майдан, переворот, американський вплив і як ви ставитеся до подій у Києві? Чи підтримуєте ви нинішню мовну політику? Ви ж пишете російською, якщо ми правильно пам’ятаємо? Чому не переходите на солов’їну? І кілька слів про героїзацію…

Попервах він переживав і намагався щось довести. Потім злився. Потім лютував. Тепер же вважав за краще іронізувати і відморожуватися.

Все одно щоразу відбувалось одне і те ж – що у Франкфурті, що у Вільнюсі, що у Варшаві. На стенд приходили давні знайомі (з якими свого часу було випито не один літр горілки) і, кривлячи рот, говорили з Давидовим як із молодшим недолугим братом, недоумкуватим із народження. Мовляв, як же це ти так, Давидов! Ти ж наш! Що ти там забув, зраднику?

У Москві й Пітері Давидова тепер не любили – не підтримав ідею, манкурт! Ату його! Ату! Книги Дениса давно зникли з рейтингів, залишки колись великих тиражів допродували по складах, критики писали про нього як про небіжчика, який іще за життя був графоман графоманом, але публіку примудрився ввести в оману. І милу панянку зараз пустили на нього, як мінний тральщик, щоб розчистити фарватер для більшого корабля. Цікаво, що цього разу? Хто у нас сьогодні головний калібр?

– Хіба ваш роман «Факельна хода» не про національні проблеми? – це вже прозвучало російською. Причому, з московською говіркою – Давидов прекрасно розрізняв акценти.

Денис повернувся на голос.

Це Кротов, «Літературна газета». Він! На лінкор або крейсер не тягне, але як протичовновий корабель – цілком. Усе-таки виставка у Варшаві, сюди Соловйова не пошлеш! Доводиться обходитися дрібнішими рибками!

Кротов – той іще кадр! Старий, перевірений, вірний – справжній шакал пера! Огрядний, спітнілий, із обличчям, на якому написано хронічне нетравлення і багаторічний запор. Жовчний, злий, аж сочиться недоброзичливістю, як гниле м’ясо – червоною рідотою. Давидов-белетрист для нього завжди був недостатньо високочолим, але писати про нього доводилося: він модний тренд! Його перекладають! У нього великі наклади на заході та в колишніх радянських республіках, і читачі ходять за ним, як собача зграя за тічною сучкою! Яка несправедливість – приділяти увагу письменнику, що не бажає писати нудно, не любить інтелектуальну прозу, не дивиться на колег по цеху, відкопиливши нижню губу, і не підтримує нинішню ідеологію країни, мовою якої, мерзотник, має щастя творити!