Макс Кідрук - Бот. Атакамська криза

– Заводь швидше машину, старий телепню! – гаркнув лікар, стираючи рукою кров з подряпини на щоці. – Не патякай дурниць! Який, на хрін, обмін тілами?! Ворушись, Фабіо!

– Я ж вам казав…

– Не тринди!!! Заводь джип! Забираймося звідси!

– Слухаюсь, сеньйоре… Слухаюсь…

«Range Rover», тягнучи за собою шлейф із пилу, сіпнувся і почесав на захід.

У цей момент краєчок сонячного диска черкнув лінію обрію.

Вівторок, 4 серпня, 17:56 (UTC –4)

73-й км шосе № 25 «Кармен-Альто – Калама»

Пустеля Атакама

Текіто Рейес пахкав косячком і співав, тримаючи кермо однією рукою. Його вантажівка – старезний банькатий «Mercedes» – мчала на північ.

Ревіла музика. У магнітолі крутилася затерта аудіокасета із запальними піснями бразильського гурту «Banda Calypso». Якимось неймовірним чином виокремлюючи мелодію з-поміж торохкотіння мотора, бряжчання кузова та рипіння динаміків, Текіто підспівував солістці. Він не знав португальської, але все одно підспівував, старанно повторюючи звуки, що вилітали з чорних сітчастих колонок.

Текіто Рейес був цікавим хлопчиною. Його мати походила з племені Мапуче [8] Мапуче (букв. «люди землі») – індіанський народ у Чилі та Аргентині. Інша назва – араукани. Чисельність згідно з різними оцінками – від 1,5 до 2 млн осіб. Мапуче – єдиний народ Південної Америки, який не був завойований ні інками, ні іспанцями. , а тато був меланезійцем, що колись мігрував до Антофагасти з далекої Тонги [9] Острівна держава в Океанії. . Від матері Текіто успадкував худорлявість, а від татка – чорну і лискучу, немов покриту оліфою, шкіру. Коли малому виповнилося сім років, батько через нерозв’язні проблеми з чилійськими стражами правопорядку драпонув до Болівії. Драпонув по-дорослому, оскільки відтоді його ніхто не бачив. Мати з того часу сяк-так намагалася ростити синочка.

За свої двадцять чотири роки Текіто встиг два рази втекти з дому, тричі посидіти в тюрмі (переважно за дрібне хуліганство та вживання наркотиків), заробити свій перший мільйон песо, успішно протринькати гроші за гральними автоматами в Сантьяго-де-Чилі, двічі одружитися та один раз розлучитись. Нині хлоп займався тим, що скуповував крам та продукти в Антофагасті, столиці регіону, і перепродував їх у Каламі. Цього дня кузов його вантажівки був завалений кухонним начинням, сільськогосподарськими інструментами, саджанцями, свіжими овочами та різним побутовим дріб’язком.

Потаємною слабкістю Текіто була марихуана. Почуття ущипливої ейфорії, змішане з безмежним пофігізмом, що заливало тіло після висмоктаної сигаретки, щоразу виносило його в інший світ, у паралельну реальність, де не існувало болю, суму та відчаю, нахабних квартировласників і жорстоких туполобих копів, а натомість було стільки смішних (аж до кольок у животі!) речей.

У той же час хлопчина соромився своєї пристрасті. Чи не єдине, що за два десятиліття виховної діяльності стара сеньйора Рейес спромоглася втовкмачити своєму синові, так це розуміння того, що наркотики – зло. «Всі наркомани, – повторювала матрона, – кінчені люди, недолугі мавпи з одностороннім квитком до пекла, де вони вічно мучитимуться і жертимуть лайно. Гірше від них нікого бути не може… Ну, звісно, якщо не брати до уваги адвентистів та свідків Єгови». Текіто не знав, чи слід вважати справжнім, так би мовити, повноцінним наркоманом людину, яка лиш покурює травку. І через це терзався ще більше.

Пустельний шлях між Кармен-Альто та Каламою був чи не єдиним місцем, де Текіто міг спокійно «вдути» косячок, а то й два поспіль. Поліції тут не водилося від створення світу. Зустрічні авто траплялися рідко, та й ті можна помітити здалеку. Знай собі – тримай кермо і тисни на педальку.

Самокрутка догоріла. По кабіні розстелився сизий дим. Текіто перестав співати, зосередившись на тому, як чудернацьки тремтить дзеркало заднього виду. Він ще ніколи не бачив, щоби дзеркальце так смішно вибрязкувало. Через секунду чилієць реготав так, що з очей чвиркали сльози.

– Господи! Трахайте мене, а я поплачу! Ви тільки погляньте!.. Дзеркальце! Ха-ха-ха! – гоготав він, ляскаючи долонями по керму. – Ну я… я не можу! Дзер-каль-це! Ха-ха-ха!

Не перестаючи пирскати, Текіто звів очі на дорогу і помітив хлопчика. Придивився – точно пацан. Ніби юний, але високий і м’язистий. Спортсмен чи щось таке. Пацан був голий, якщо не рахувати сірувато-чорних спортивних плавок, що обтягували стегна.

Текіто труснув головою. Примара не зникала. Певна річ, Текіто тільки-но по самі вуха обдовбався марихуаною. Та все ж хлоп був не настільки вмазаний, щоб не розкумекати, що мчить на дитину. І він би загальмував чи хоча б спробував об’їхати, якби не кричуща незв’язність та химерність побаченого.