Тарас Антипович: Помирана

— Прийшов таки, рехакус… — голос Сави змусив Нельсона здригнутися.

Сава лежав за ширмою з тюлю — в пружинному гамаку. Він був накритий цератою і майже не дихав. Його очі провалились у череп. Голова зсохлась і, здавалося, зменшилась в об’ємі. Нельсон хапливо, як мародер, зазирнув під гамак, потім погрюкав шухлядами столу. Всюди було порожньо.

— У тебе тут нічого нема, старий танаб’є? Я з ніг валюсь, — Нельсон обіперся об стіл, щоб не впасти.

— Там, у банці… — прошамкав Сава.

Нельсон кинувсь під стіл і видобув пластикову посудину. Він запхав руку в розсіл і витяг щось слизьке, глевке і змилене, як мочалка. Заковтав, не дивлячись. Чомусь обпекло руку. Що ж до нутрощів, то він відчув їх не одразу.

— Ну… набив кишку? — усміхнувся Сава самими очима.

— Шо за… — скорчився Нельсон, тримаючись за живіт.

— Тирсоплита в лужному розтворі. Розм’якає так, шо можна й не жувать.

Нельсон осів на підлогу, прислухаючись до внутрішньої пожежі. У животі клекотіло, поки шлункова кислота боролася з лугом. Сава вичекав стільки, скільки треба було, щоб той зміг трохи оговтатись.

— Я позвав тебе для діла. Чую, скоро понесуть мене йухан…

— Понесуть, — підтвердив Нельсон, переводячи дух. Його порване вухо розчервонілося від надмірних метаболічних зусиль організму.

— От ти… коли ти бачив зеленку на Кориті? — запитав Сава стиха.

— Таке питання, шо твій рех старий! — відмахнувся Нельсон.

— А хоч шкіряний туфель, який можна розпороть, вимочить, зварить…

— Шкіряне поїли аж коли, — буркнув Нельсон, не вміючи означити давність подій.

Сава просопів багатозначну паузу. Потім заворушився, спустив скоцюблені ноги на долівку і сів. Нельсон помітив, яких зусиль цей чоловік докладає, щоб робити елементарні рухи. Голий Сава був схожий на обгризену кістку.

— Із Коритом тре’ шось робить, — виголосив Сава рішуче.

— Тобі-то вже нічо’ не тре’ робить, — скривився Нельсон.

— Слухай мене, реханакус драний! — раптом гаркнув Сава.

Нельсон підняв на нього здивований погляд. Сава обв’язався ковдрою-клейонкою, від чого став схожий на абажур торшера. Його груди здушив кашель.

— Коли я був такий олйух, як оце ти, у мене був бінокль, — почав Сава здалеку. — Я ходив дивиться до Колючки, як там шо.

— Ти був за Колючкою? — шоковано перепитав Нельсон.

— Та ні. Я дивився здалеку на Них, близько не підходив. Вони ходили туди-сюди. Усі такі здорові, жирні, гарно вбрані. А чого? Бо вони чорнуху качають! Качають день і ніч. І чорнуха їх годує, — розвів руками Сава.

— Чого ж ти, танаб’є, не натирив у Них тої чорнухи?

— Тю! Хто за Колючку ходив, уже ніколи не вертався! Кажуть, там з наших шкури роблять для крісел і варять міндобриво.

Нельсон підтягнув знесилені ноги під себе й склав їх по-турецьки. Уява малювала пекельні картини: як Вони повільно здирають із когось шкіру, підвісивши сердегу за ноги, як потім оббілований труп варять у ночвах, виловлюючи в бурому накипі залізні зуби. Нельсон згорбився і вперся очима в долівку.

— Але я одкрив одну штуку, реханакус, — голос Сави задрижав від хвилювання. У погляді читалась одержимість. — Я знаю, як добуть чорнуху у нас, на Кориті!

Сава зробив крок від гамака.

— Ми запасемося самі і продавать будем йухан. Цистерни чорнухи, цистерни! Вони з-за Колючки до нас приповзуть. Приповзуть, будуть просить, купувать, вимінювать на хліб і смалець. Пустять залізницю знов. Буде вся наша автономіка жирувать.

Сава закашлявся, потім, похитуючись, підійшов до стіни. Він ніжно гладив свої креслення, видряпані чимсь гострим по кіптяві, що вкривала штукатурку.

— Усе намальовано отут. Ти поймеш, не дурний же.

Нельсон розгледів на одному з малюнків щось схоже на Корито і трубу, яка стирчала в ньому вертикально, наче димар.

— А я тут до чого? — запитав Нельсон.

— Ти зможеш це совершить. У тебе мозок не скис і руки толкові. Ти майструєш усяке. А ше ти не злий, — Сава майже по-батьківськи окинув оком Нельсона. — Зла душа не може майструвать, а тільки гноїть усе. Або ліпить докупи те, що не ліпиться, як ото доктор Фрезе.

— Доктор зуби всім вставля, торванабой! А Капрону і руку присобачив! А Захуру і Пабло носи приростив, шо ото поодпадали через болячку, — вступився Нельсон.

— Цей його біомех — халтура і глум, — скептично хитнув головою Сава. Він зробив жест сухою рукою, ніби хотів обірвати павутину намарної розмови. Ноги у Нельсона затерпли, він вчепився за гамак, підтягнувсь і сів у нього. Зате голоду вже не відчував. Сава вказав на один із малюнків на стіні.