Владимир Лис - Щоденники Ієрихар. Ваза

«Мої одвічні сумніви», — подумала я і вийшла зі школи на вулицю.

І зрозуміла, що до школи я не повернуся. Принаймні, доки там знаходиться те дівчисько-журналіст. Не хочу я більше нічого розповідати, ні про що говорити.

«Чому?» — питаю себе.

«Та тому, — відповідаю. — Тому, що моя розповідь про моє життя мала би бути іншою».

Так, іншою, коли говорити щиро. Якою? Гм, якою... Жило собі на світі дівчисько, маленьке, беззахисне. Яке колись, малям, підкинула чи підкинули невідомо хто під поріг пологового будинку. Батьки? Мама? Якісь добродійники, які, можливо, знайшли мене на смітнику чи деінде? Я не знаю і боюся, що ніколи не дізнаюся, якою була моя мама і хто вона була. Чому вона відмовилася від мене. Але я би дуже хотіла дізнатися про це і зустріти свою маму, якою б вона не була. Безхарактерність? Самотність, помножена на відчай? Бажання справжнього тепла, якого в мене ніколи не було? Тепла з боку інших. Із жахом та відразою я згадую роки, проведені у дитбудинку і школі-інтернаті, знущання вихователів і таких самих, як я, дітей-сиріт чи покинутих батьками. Я не вміла давати здачі й тільки плакала. Була інструментом для зганяння чужої злості.

Там я вперше... Господи, там я вперше, а потім вдруге, втретє і вчетверте спала з нашими хлопцями. Так, їх було четверо, послідовно, з кожним по кілька разів — це у восьмому, дев’ятому і десятому класі. Вони змушували до цього. Тих, хто відмовлявся, просто ґвалтували (я тремтіла від одного цього слова) і ніяка загроза покарання колонією не допомагала. Я вибрала добровільне... Примусово-добровільне кохання. Я віддавала своє тіло, яке потім довго відмивала у ванні, витрачаючи куплені заздалегідь мочалки, густо намилені.

Ні, про це не буду думати й писати. Бо потім, до Петра, ні в інституті, ні після нього у мене не було чоловіків, з котрими... з котрими... мені хотілося б кохатися.

Найдовшим було «кохання» з Валеркою Синицею на прізвисько Птах у десятому. Але я його вбила (звісно, у переносному значенні), втім, як й інших — своєю байдужістю, тим, що була «мертвою» і після кількох... кількох... він як і інші, упевнившись, що я лише «мертва дошка», до того ж, не приховую свою огиду, дав спокій.

Я вступила до інституту, бо вчилась таки добре. На «відмінно» вчилася, і все ж мене не залишили в аспірантурі, а направили з «червоним дипломом» вчителювати в далеке поліське село. Я тішила себе надією, рожевими сподіваннями, що через три роки, які тоді треба було відробити в селі, я таки повернуся в інститут і стану аспіранткою. Що згодом викладатиму в інституті. Але я залишилася тут, у цьому селі, назавжди. Чому залишилася? Бо вийшла заміж. Вийшла заміж тому, що мене обдурив мій майбутній чоловік. Він підіслав до мене, на сільську квартиру, де я тоді жила, циганку, котра наворожила, що мого чоловіка зватимуть Петром, він мене дуже любитиме, і я буду вельми щаслива з ним. Після тієї розмови з циганкою (може, був і гіпноз, іноді думаю я) я стала уважніше придивлятися до Петра, який до мене дедалі наполегливіше «клеївся». І я здалася. Я повірила, що теж починаю закохуватися. Чи й закохувалася. Нарешті зовсім здалася. Вийшла заміж і залишилася в селі. Стала довічною сільською вчителькою, народила трьох дітей, окрім роботи в школі, пораюся на городі, доглядаю курей, качок, свиней, корову. Син Ігор народився з ознаками дитячого церебрального паралічу. У легкій формі, кажуть мені, інакше б не ходив.

Я наполягла назвати його цим ім’ям, бо так, можливо, звали мого батька. Чомусь же по батькові мене назвали Ігорівною? Я хотіла мати з реальним чи уявним батьком, котрий мав теж це ім’я, якийсь зв’язок. Хоч таким чином. Ось така я. Тепер свекруха каже, що хвороба сина — то мій гріх, не треба було так називати, бо, очевидно, той чоловік був падлюкою, він обдурив мою нещасну маму. Матір, яка змушена була у відчаї відмовитися від мене. Так каже моя свекруха, Петрова мати, але я в цьому не певна. Не згодна, хоч іноді мені здається, що моя провина є. Петро звичайний сільський чоловік, він кілька разів мене зраджував, але я йому прощала. Та коли я сказала, що зрадила його під час перебування на семінарі, він довго сміявся. Він не міг такого уявити. Даремно.

Ось так я йшла і міркувала, і згадувала, і катувалася. І раптом я помітила, що не йду. Так, не йду, а лечу. Лечу над землею. Над полем на окраїні села, далі над лісом. Я таки летіла. Ніби сама собою, без будь-якого бажання.

«Що ж це таке? — знову подумала я. — Я ж упаду, розіб’юся, розі...»

Але я летіла далі. Більше того, мені це подобалося. Чомусь подобалося Наче це була не я, а хтось інший. Хтось інший, хто вміє літати і якому це подобається. Господи, я бачила внизу дерева, я знала цей ліс, не раз приходила сюди по ягоди, а он туди по гриби. Від страху впасти я заплющила очі. І так летіла із заплющеними очима. Коли ж розплющила, побачила, що вже лечу над сусіднім селом. Внизу якісь діти закинули голови, щось кричали та махали мені руками. Як вони сприймали людину, що летить, наче птах? А може, вони й бачили великого дивного птаха? Але ж я не птах, я не вмію літати...