Владимир Лис - Щоденники Ієрихар. Ваза

Я виходжу за ворота і йду кудись. Дивно, що мені хочеться йти. Куди? Я не знаю. На душі щось таке, що... Пригадую раптом слова пісні російською: «Звенит высокая тоска, необъяснимая словами». Але тоски, нудьги нема. Є потреба йти кудись. Хоча б до тієї зірки. Дивна думка.

«Дуже дивна», — думаю.

Втім, навіщо я про це пишу. Мені самій не цікаві мої химери. Не цікаві і не зрозумілі.

Хоч я таки пройшлася нашою і ще одною вулицею. Доки не завалував люто собака, якого на ніч відчепили. Добре, що Ларибус прибіг і ощетинився. Я злякалася, що гарчання псів розбудить якщо не всеньке село, то наш куток напевне.

Ніхто не помітив моєї відсутності. Всі спали, зморені важкою працею.

Згадую розмову з Наталкою.

— Ви хотіли, мамо, зі мною поговорити. Я ж бачу, що хотіли.

— Хотіла, — погоджуюся я.

Ми вийшли за сарай. Потім через наш город і мимо сусіднього спустилися до річки.

Вдома я наче боялася починати розмову, бо міг почути Ігор. Чи Іруська.

Я довідалася, що в Наталки з тим чоловіком — все.

— Все, мамо, — сказала вона і рубонула рукою повітря. — Я зрозуміла, що моя таємна любов йому не потрібна. І мені — теж.

— Таємна любов?

Я пишу і рву написане. Хоча воно, окрім мене, нікому не призначається.

Таємна любов!

Таємна любов!

Таємне кохання!

Любов? Таємна?

Скільки б я разів не написала, суть лишається тією ж самою: моя донька-студентка була коханкою одруженого чоловіка. Який просто користувався нею. Ніякого цивільного шлюбу. Вона бігла до нього, лягала в ліжко, ледве він зателефонує, покличе. І все. Випадково зустрівши, той чоловік удавав, що не знає її. А потім телефонував. Наталка не знала навіть номера його «мобілки».

— Я кохала його, — каже Наталка.

І додає, що зустрічалися на його таємній квартирі.

— Таємній? Як це?

— Ну, про неї не знала його дружина. Ну, купив, купив. Він же бізнесмен. А від дружини він був залежний. Бо її батько...

Наталка вмовкла.

«Тобі боляче?» — хочу спитати я і не питаю.

Я не розумію такого кохання. Нездатна зрозуміти. Тим більше, в моєї дочки. Чому саме в неї? Чого я їй недодала? А її слова про Бориса, про те, що з ним треба переспати... Переспати?

Кепський з тебе педагог, Світлано Ігорівно!

У мене в класі є така учениця. Ларочка. Леся. Симпатичне дівчисько з величезними темно-синіми кольору стиглої сливи оченятами. Не відмінниця, але гарна учениця, особливо з гуманітарних предметів. Добре знає літературу, чимало віршів напам’ять. Коли я створила в школі літературний театр, стала вже минулого року однією з кращих актрис. Гарно читає композиції з віршів. І хронічна ябеда. Доносить геть про все — що роблять і кажуть однокласники та навіть учні з інших класів. І вчителі. Вдома — батькам про школу. Я спочатку намагалася її виховувати (це було, коли я тільки стала їхньою «класною дамою»), а потім зрозуміла, що не допоможе. Ябедництво в її характері. Якщо не мені, то доповідатиме іншим.

Я запропонувала якось Ларочці писати мені про все, що вона почує. Дівчисько з очима кольору стиглої сливи подивилося на мене насторожено. Може, боялася, що ті записи до когось потраплять? Та бажання доповідати виявилося нестримним. Через тижнів два вона принесла мені перші два аркуші зі шкільного зошита. Коли Ларочка вийшла, я порвала ті листочки, не читаючи. Так робила й надалі. Сьогодні вперше в новому навчальному році дівчисько принесло мені своє писання.

Цього разу я його підпалила.

До вчительської зайшла наша фізичка Катерина Федорівна.

— Господи, тут щось горить!

— Я спалила свої мрії, — сказала я.

Катя Федорівна зирнула здивовано.

— Мрії, — цілком серйозно підтвердила я. — Не бійтеся, для школи жодної загрози не було.

— Тоді відчиніть вікно, хай провітриться, — сказала вона на диво байдуже.

Після таких слів я не знала, що мені робити — радіти, сміятися чи сумувати. Сумувати? За чим? Чому я сказала про мрії?

Я відчинила вікно, а потім висипала з тарілки у кошик для сміття попіл. Ні, доноси спалювати неефективно, дим від них ядучий.

Сьогодні на уроці нестерпно заболіла голова. Раптом, ні з того, ні з сього. Біль спочатку з’явився у лівому надбрів’ї, потім різонуло десь від перенісся через всю голову, далі стало нестерпно пекти в потилиці. Я спинилася (розповідала про поезію Шекспіра), схопилася за край стола.

Десятикласниця з першої парти кинулася до мене.

— Вам погано, Світлано Ігорівно?