Курт Воннегут - Бойня номер п'ять

Або ось ще один персонаж роману - Бертрам-Коупленд Рамфурд, бригадний генерал запасу, гарвардський професор, штатний історик Військово-Повітряних сил США. Для цього автора двадцяти шести книжок та стосів історичних досліджень знищення мирного населення в Дрездені чи в Хіросимі є неперевершеним успіхом «нашої авіації», чимось, що «треба було зробити». Цей «чорноротий стариган, зухвалий і жорстокий» не сумнівався, що «всі слабаки заслуговують на смерть». І саме таких науковців, якщо вірити Воннеґутові, вважають найбільшими знавцями військової історії, і вони формують наш погляд на минуле. Тож як можна дивуватися тому, що, наприклад, наше уявлення про Другу світову війну є таким спотвореним?

І річ не лише в урядовій пропаганді. Як дізнався головний персонаж роману Біллі Піліґрім, побувавши на планеті Тральфамадор, світобачення переважної більшості землян насправді зводиться до маленької цятки, яку вони бачать на іншому кінці труби, приставленої до їхнього ока. Й не маючи змоги оцінити все багатство й різноманіття світу, їм лишається хіба що зітхати й розводити руками, мовляв, «що поробиш, це і є життя».

Подорож цим життям, тобто конкретним життям Біллі Піліґріма, й становить зміст роману. Відколи виникла література, герой завжди був і лишається втіленням чеснот і мрій того часу і тієї землі, з якої він походить. І він мусить розв'язати ті проблеми і завдання, над якими марно б'ються «звичайні люди». Образ героя упродовж тисячоліть зазнав багато змін. Він був напівбогом, лицарем без страху і докори, шахраєм, простаком і, нарешті, ввійшовши в епоху катастроф і абсурду, став антигероєм. Довготелесий, незграбний, слабкий, незлобивий, відкритий, наївний, контужений, безпорадний - усі ці риси Біллі Піліґріма роблять його не лише нашим сучасником, але й «людиною на всі часи». Ключове питання «приймати чи не приймати цей світ?», яке колись сформулював Іван Карамазов, здається, не має стосунку до Біллі. Назавжди травмований війною, він приймає все, що суне на нього, і ніколи нікого не засуджує. Але це не означає, що він (як це роблять люди просвітлені) прозирає Задум і хоче бути його інструментом. Він просто живе. І тільки потрапивши в авіакатастрофу, він знаходить свою мету - повідати людям таємницю часу й навчити їх не боятися смерті. Про все це Біллі Піліґрім дізнався на планеті Тральфамадор (туди його завезли космічні прибульці на одній зі своїх літаючих тарілок). Але хоч як Біллі не старається, земляни не хочуть сприймати це знання. Люди й надалі дивляться на світ крізь вузеньке вічко своєї індивідуальної труби, вони відрізані від інших, від себе й, зрештою, від світу. Мабуть, тому земляни так радо вбивають одне одного. І Біллі знає, що безглуздо питати: чому? Як йому пояснили на Тральфамадорі, все відбувається так, як і мусить відбуватися. Адже кожна конкретна мить побудована саме так. Тому так було, є і буде.

Але песимізм, яким просякнута вся творчість Курт Воннеґута, аж ніяк не робить його співцем суму й розпачу. Як і кожен справжній творець, він з нічого будує реальність, яка не лише відтворює «цей» світ, з усіма його жахами й спалахами краси, а й уже самою своєю бездоганністю доводить, що навіть цей розторганий, жорстокий, безумний час, у який нас закинуто, несе на собі печатку гармонії і відблиск Благодаті. Головне знаряддя Курт Воннеґута - п'янкі переходи з трагічного в комічне - є не лише його реакцією на події XX сторіччя («сміх крізь сльози» як єдиний захист від божевілля), але і понтанним вихлюпом захвату від життя, в якому добро, зло, благословення й прокляття є, по суті, різними боками однієї монети (щоправда, не тут, а в четвертому вимірі).

Інший секрет Курт Воннеґута - це присутність кількох перспектив і повна відсутність статики та дидактичності, навіть тоді, коли він, немов Деміург, «вставляє» себе у власний твір. Зробивши це, він зразу ж із Господаря Всесвіту перетворюється на гумористичного персонажа і зводить нанівець будь-які претензії автора на всевладність та непогрішність.

Але попри цю грайливість (а точніше, завдяки їй), Воннеґут примудряється порушити багато базових питань і розповісти нам про світ, про людську природу і, зокрема, про Америку. Й це ставить «Бойню номер п'ять» в один ряд із «Мобі Діком» Г. Мелвілла, «Пригодами Гекльбері Фіна» Марка Твена та «Дорогою» К. Маккарті.

Стиль і форма роману - постійні стрибки в часі і просторі, нездатність надовго зосередитися на чомусь, вибухова суміш «високого» й «низького», різкі переходи з мажору в мінор - ідеально передають стан сучасного світу. «Бойня» також нагадує фреску або симфонію (авторові є де «розправити крила») і водночас поему, в якій збалансовані кожен звук і кожна пауза.