Курт Воннегут: Бойня номер п'ять

Репортери телефоном диктували новини журналістам, а ті сиділи в навушниках у редакції і набирали статті-матриці. Потім ті матриці вкладали в мідні, вкриті оксамитом капсули, які одразу ж кидали в пащеку пневматичної труби. Найкрутішими репортерами та журналістами були жінки, які замінили призваних на війну чоловіків.

І свій перший репортаж я надиктовував по телефону саме одній із таких хижачок. Героєм тієї історії був щойно демобілізований фронтовик, який тільки-но знайшов роботу ліфтера-оператора в одній із контор. На першому поверсі той старомодний ліфт мав чавунні ґрати з візерунчастим плетивом-плющем. На одній з галузок плюща вмостилися голуб і горлиця.

Той ветеран якось вирішив опуститися ліфтом у підвал, і він зачинив ґрати і натиснув на кнопку, і тут його обручка зачепилася за орнамент. Його підняло в повітря, в той час як сам ліфт продовжував рухатися вниз, і стеля просто розчавила його. Отаке.

І от я передав свій репортаж по телефону, і та жінка, яка набирала матрицю, запитала мене: «І що сказала його дружина?»

«Вона ще не знає, - сказав я. - Це тільки щойно сталося».

«Ну то задзвони і вичав з неї якусь цитату».

«Що?»

«Збреши, що ти капітан Фіни з поліції. Скажи, що в тебе для неї є трагічна новина. Поясни їй усе і запиши її реакцію».

Я так і зробив. Її реакцію було легко передбачити. У них було немовля. Ну й так далі.

Коли я зайшов до редакції, та журналістка знічев'я поцікавилася, як виглядав той чоловік, якого було розчавлено ліфтом.

Я їй усе описав.

«Чи це тебе вразило?» - запитала вона й відкусила шматок шоколадного батончика «Три мушкетери».

«Та де, - сказав я. - На війні я, Ненсі, бачив ще й не таке».

Навіть тоді я вважав, що працюю над книжкою про Дрезден. Тоді це бомбардування в Америці було ще маловідоме. Мало хто з американців знав, що там загинуло набагато більше людей, ніж, скажімо, в Хіросимі. Та й я тоді цього не знав. Цю подію не дуже афішували.

Якось на прийнятті я розбалакався з одним професором Чиказького університету і розповів йому про той рейд, в епіцентрі якого я опинився, і про книжку, яку я збирався написати. Виявляється, він був провідним членом організації, яка називалася «Комітет громадської думки». І він почав розповідати мені про концтабори і про те, що німці робили мило і свічки з жиру замордованих євреїв, і про інші подібні жахи.

«Я знаю, я знаю, я знаю», - це все, що я міг йому відповісти.

Як не крути, а Друга світова війна значно притлумила нашу чутливість. Я, наприклад, став завідувачем відділу зв'язків із громадськістю компанії «Дженерал Електрик» у місті Скінедтеді, що в штаті Нью-Йорк, і добровольцем при пожежній команді містечка Альклоза, де ми купили свій перший будинок. Моїм начальником там був один із найсуворіших і найпростіших мужиків, які тільки бувають. Під час війни він був штабістом у Балтиморі, завідував там підрозділом стосунків з громадськістю і дослужився до підполковника. Коли ми жили у Скінедтеді, то він саме перейшов до Голландської реформістської церкви, однієї з найсуворіших і найпростіших з-поміж усіх конфесій.

Він часто глузливо і з великим докором питав мене, як могло статися, що я не маю офіцерського звання.

На той час із мене й з дружини вже зійшов весь наш жирок. То були наші худі роки. В той час нашими друзями були худі ветерани та їхні худі жінки. Серед ветеранів, які населяли тодішній Скінедтед, найприязнішими, найдобрішими і найдотепнішими були ті, що воювали на передовій. І саме вони найбільше ненавиділи війну.

Саме тоді я написав листа до штабу Військово-Повітряних сил із проханням надіслати мені детальнішу інформацію про те бомбардування Дрездена, а саме - хто віддав наказ, скільки літаків брало в тому участь, якої мети вони хотіли досягти і так далі. І я одержав відповідь від службовця, який так само, як і я, працював у відділі зв'язків з громадскістю. Він мені написав, що, на жаль, ця інформація все ще залишається державною таємницею.

Я зачитав цього листа своїй дружині і загорлав: «Таємниця? Від кого вони це приховують?»

В ті часи ми належали до прогресивної антивоєнної організації «Об'єднані світові федералісти». Хто його знає, до кого ми тепер належимо. Мабуть, до спілки телефонолюбів. З огляду на те, скільки часу ми висимо на телефоні. Принаймні я, серед глибокої ночі.

За пару тижнів після того, як я видзвонив свого фронтового товариша Бернарда В. О'Геара, я таки поїхав до нього. Це було, якщо не помиляюся, у 1964-му, пам'ятаю тільки, що то був останній рік існування Нью-Йоркського міжнародного ярмарку. Eheu, fugaces labuntur аппі. («Та де! Як швидко спливають роки життя».) Гонористий лорд з графства Вес лендиш. Мене звуть Йон Йонсон.