Алексей Бобровников - Повість про нещасних марсіян

Із холу дзвонила Амалія. Розуміючи, який «настрій у Бетсі, вона запрошувала її випити чашку кави в барі. Бетсі зраділа, що можна якось провести нудні хвилини, і відклала книжку.

Жінки сіли біля відчиненого вікна. Розпечене за день місто ще дихало жаром. Вентилятор ворушив легенькі фіранки. Десь близько на даху грала радіола і, може, танцювали, але з вікна цього не було видно. Сонце сідало. В задушливому тумані виблискували вікна далеких будинків.

— Літак вилітає о восьмій сорок, — нащось сказала Амалія, хоч Бетсі це прекрасно знала.

Амалія подивилася на годинника, і Бетсі мимоволі простежила за її поглядом. На годиннику, що висів у залі, стрілка тільки наближалась до восьмої.

— Ви щаслива, Бетсі, — заговорила Амалія. — Рікі одужає, і ви побачите Париж. Ви ж ніколи не були в Парижі? Я була перекладачкою у цьому місті одного часу. Тоді там усе було інакше. Зараз ви побачите справжній Париж. Нині він кращий.

— Я ніколи не була в Парижі, — відповіла Бетсі.

— Ми й тоді почували себе там непогано… Я не знаю, як воно буде вашим марсі.

— Вони почуватимуть себе добре скрізь, де зустрінуть друзів, — сказала Бетсі.

— Добре знаходити друзів… не треба їх цуратися. — Амалія знову подивилася на годинника. — Трохи пізніше я розкажу вам одну казку, а поки що я розповім про Париж.

Амалія довго говорила, і Бетсі чекала, коли вона нарешті скаже про моди, а потім подумала, що міс Олсоп надто серйозна, щоб говорити про ганчір'я, і що їй, Бетсі, однаково, про що говорити, аби скоріше минув час.

— Ви щаслива, Бетсі, — з якоюсь дивною упертістю повторила Амалія. — Вам поталанило — ви знайшли справжнього мужчину. Марсі Уан справжній мужчина… Тим болючіше буде його втратити. Не дивіться на мене так.

Амалія долила в склянку води і обернулася до вікна. У тьмяному світлі згасаючого дня обличчя її було бліде. В зіницях відбивалися вертикалі міста. Рука Амалії лежала на скатерці, пальці вистукували по столу, і Бетсі почулося, як губи її в такт пальцям повторюють одне слово: «Тед… Тед… Тед…»

Бетсі відчула, як холодна хвиля прокотилась по її спині.

— Що ви кажете?

— Так, я згадала одну мелодію. Ви любите оперу, Бетсі? У вас біляве волосся і блакитні очі. У ваших краях зустрічаються німці-переселенці. Коли б ви були німкенею, ви, мабуть, знали б казку про Зігфріда. Зігфрід був теж справжній мужчина. Замолоду він любив убивати драконів. Якось він убив одного і викупався в його крові. Так було заведено тоді. Від цього став невразливий. Але дубовий листок прилип до його спини, і сюди його могла вразити смерть. Зігфріда кохала одна жінка, а він кохав свою дружину. Дружина любила побалакати, як усі жінки, і та жінка дізналася від неї про дубовий листок. Якось Зігфрід пішов на полювання, і, коли він нахилився над струмком, чорний лицар прошив йому списом спину. Дружина довго ждала чоловіка з полювання і гаптувала кисет, а може, плела шкарпетки. А та, друга, знала, що він лежить у лісі, і всередині… всередині у неї було пусто.

Здалося, чиясь рука стиснула горло Бетсі.

— Брунгільда була цариця, а ви… ви просто шпигунка.

Бетсі підхопилась і, мало не перекинувши стільця, побігла до телефонної будки.

Стрілка годинника наближалася до дев'ятої.

Літак повинен був знятися у вісім сорок, а посадки ще не оголошували. Крім марсіян, цим рейсом вилітав на гастролі «Метрополітен-джаз». Очевидно, ждали музикантів. О восьмій п'ятдесят стало відомо, що в джазу виникли якісь ускладнення з візами і музиканти не полетять.

Під перехресним вогнем об'єктивів усі рушили до виходу на злітне поле. Коли невеличка юрба пройшла половину шляху до сріблястого птаха, в скляних дверях з'явилася дівчина з диспетчерської.

— Верніть марсіян! — гукнула вона на двох чоловіків, крайніх із проводжаючих, що, йдучи позад усіх, були найближче від неї. Їх викликають до телефону. Щось дуже термінове.

Високий рудий чоловік обернувся і вмить опинився біля неї.

— Мало що можуть вигадати аматори автографів, міс… Скажіть, що літак у повітрі.

Дівчина вагалася.

— Скажіть, що літак у повітрі, — повторив рудий. — І без того виліт затримали.

Тед припав до віконця, марно шукаючи чогось очима. Обрій нахилився, і картина величезного міста косо сплинула назад.