Алексей Бобровников - Повість про нещасних марсіян

Настав вечір. Швидко вечоріло. Попереду Тед помітив заграву, на якій виразно виднілись силуети стовпів. Дорога вела на схід. Це не міг бути відблиск вечірньої зорі. Поминувши темну гущавину кущів, друзі побачили невисокий бугор, на якому горів хрест. Це дивне і моторошне видовисько збудило цікавість і тривогу.

— Я чув про такі речі, але ніколи їх не бачив, — пробурчав Джо. — У цьому краю мало негрів.

— Коли б не було навколо так тихо, я подумав би, що це запалили задля нас.

— Ми ж не негри, — сказав Лорі.

— Одного разу ти напився і заявив, що ми гриби.

— Невидима імперія не воює з грибами.

— Замовкни! — майже вигукнув Джо. — Тепер через тебе ми ніхто.

— Не лай його, — сказав Тед. — Лорі не винен. Річ у тому, що ми самі, як Антей, відірвалися від землі. Хто ми тепер? Ні білі, ні кольорові — марсіяни.

— Бідолашні мої хлопчики, нещасні мої марсіяни! — зітхаючи, мовила Бетсі.

Палаючий хрест і чорні силуети кущів на бугрі лишились далеко позаду. Їхали мовчки…

За кілька миль, сигналячи сиреною, їх обігнала машина. Тед знову пізнав жовтого «крайслера».

Червона цяточка ліхтарика щезла в темряві. Потім з'явилася знову і стала швидко наближатися. Це була не машина, а ліхтар на перекладині, що перегороджувала дорогу.

У світлі фар було видно стрілку, що вказувала на об'їзд, і напис про те, що шосе на ремонті.

Виїхавши на бокову дорогу, вузьку, але асфальтовану, Джо міг знову набрати швидкість. Дорога була безлюдна. Якщо на шосе раз у раз мелькали вогні ферм і якихось будівель, то тут машина ніби провалилась у чорну ніч. Лише фари вихоплювали з темряви світлий трикутник асфальту, що линув попереду.

Різкий поштовх кинув усіх вперед. Тед боляче вдарився об передню спинку. Завищавши гальмами, машина зупинилася.

Джо, нахилившись уперед, нерухомо сидів за рулем. Потім він підвівся і повільно вийшов із машини.

Перед машиною, передні колеса якої чудом утримались на краю, виднілось провалля. Це була покинута штольня, біля якої обривалась під'їзна дорога. Було темно й тихо.

Поки Джо повертав автомобіль, Тед пильно вдивлявся в темряву.

Коли всі посідали, Джо, натиснув на газ. Струмені вітру шалено били в лице.

— Повільніше! — злякано прошепотіла Бетсі.

Джо нічого не відповів ні їй, ні Лорі, який повторив прохання дівчини.

Опам'ятались аж на повороті.

Перекладина загороджувала дорогу, по якій вони мчали. Довелося вилізти, щоб повернути її набік. Напис на ній зник.

— Я думав, вони будуть стріляти, — сказав Джо, знов сідаючи за руль.

— Якби ті йолопи не запалили хреста, ми влетіли б у цю яму, — розказував Джо. — Після того, як ми побачили цю штуку, я, будь вони прокляті, був страшенно обережний.

— У найближчому містечку ми покинули машину біля першої ж колонки і пересіли на поїзд. — Тед вперше попросив у Майка сигарету і закурив. — Якщо вони готували такі штуки по всій дорозі, то можуть кусати собі лікті.

Усі говорили один перед одним. Вони були знов тут, «дома», і Майк, сидячи на поручні крісла, поділяв радість своїх трьох марсі і міс Марсі, як називав він Бетсі.

Зустрів Майк друзів сюрпризом. Перше, що підніс він їм при зустрічі, був офіціальний пакет на їхнє ім'я. Навіть не розпечатуючи конверта, неважко було здогадатися, що в ньому. Вчорашні газети повідомляли, що марсіянам дозволено виїхати за межі країни, щоб узяти участь у міжнародному з'їзді астрофізиків у Парижі. З'їзд мав розпочатися в кінці тижня. З оформленням виїзду треба було поспішати.

Якщо події останніх днів не затьмарювали радості Бетсі й Лорі, то Тед був дуже стурбований, і Джо поділяв його побоювання.

Чому їх нарешті вирішили відпустити? Свого часу всякі організації і навіть уряди деяких країн просили, щоб вони приїхали. Може, зволікати далі і приховувати від людства горезвісних міжпланетних гостей стало неможливо і смішно?

А їхня заява? Як могли дозволити, щоб вони вивезли свій секрет? Ці питання не давали спокою.

Що вони їдуть, було вирішено, але скільки небезпек і каверз чекало на них до цього дня! Майк заспокоював друзів.

— Не журіться і ніколи не забувайте, що ви марсіяни. Не забувайте, що ви на долоні земної кулі, на очах у всіх. А пригода в дорозі — ви чимось не сподобались, місцевим кланам або легіону. Повірте, я знаю звичаї нашої провінції. Для них не мають ваги навіть рішення парламенту, а тут, у столиці, таке неможливе.