Марина Дяченко: Печера

— Порушення людських прав… суб’єкта, — він загнув одного пальця на своїй смаглявій руці. — Спричинення травм, не сумісних з психічним здоров’ям… — другий палець. — Репресивні заходи, що суперечать кодексові Триглава… що ще новенького може запропонувати нам Охоронна?

— Вам не слід говорити в такому тоні, Тодіне, — знехотя огризнулася жінка. — Ви чудово розумієте, що ваші дослідження теж не теє… Як ви, цікаво, збираєтесь працювати? Шлях до результату… до того результату, що вас цікавить…

— Який нас усіх цікавить, — холодно зауважив смаглявий.

Жінка вишкірилася, й цей вишкір страшнувато контрастував з м’якими рисами домогосподарки.

— Добрий Лікар використовував методи, що призводили до каліцтв, — ніби нічого й не сталося продовжував смаглявий. — Ми сподіваємося… знайти інший шлях.

Жінка гмикнула, всім своїм виглядом тавруючи співрозмовника за неправду.

— Одне можу сказати напевно, — на обличчі смаглявого не здригнувся жоден м’яз, — дві Глави навколо об’єкта не тупцюватимуть. Або Пізнавальна, або ми втрачаємо свій шанс.

Стало тихо. Чоловік з емблемою Робочої глави нарешті всівся в кріслі й полегшено відкинувся на спинку — немовби все, що буде далі, його не стосувалося.

— Тодіне, — повільно, ніби міркуючи, запитав бородань, — ви справді можете… одержати ТОЙ результат?

— Майже напевно, — пробурмотів зеленоокий, дивлячись на світний екран.

— Ви розумієте, що це означає?

— Розумію краще за вас! — глибокий голос смаглявого прозвучав несподівано різко. — Чудово розумію, що… але якщо ми сховаємо голову в пісок — ми програємо майже напевно! Метод Доброго Лікаря спливе рано чи пізно, а так ми могли б… грубо кажучи, знайти протиотруту. Досліджувати механізм… Донор з’являється раз на сто років! ТАКИЙ донор! Така можливість, а ви…

— Який темперамент, — жінка криво посміхнулася. — Розумію, Тодіне, чого ваші пацієнти так вами захоплюються… А пацієнтки особливо.

— Ви мені лестите, — відгукнувся смаглявий, миттю заспокоюючись. — Але як доказ, це ваше зауваження… небездоганне.

— Ми не зможемо забезпечити герметичність інформації, — жінка міцно стисла губи, одразу ж утративши подібність з домогосподаркою. — Охоронна категорично проти.

— Це її природний стан, — утомлено пробурмотів зеленоокий.

— Не треба, Тодіне, — роздратовано зронив бородань. — Усі нервуються… Ваш проект справді може спричинити руйнування особистості донора?

Зеленоокий мовчав.

Люди за круглим столом чекали його відповіді, але він мовчав, і відблиски барв з екрана робили його мовчання мальовничим, майже карнавальним.

Чоловік з лицем, як емблема, складав білий аркуш паперу. Удвоє, учетверо, увосьмеро, ушістнадцятеро…

Жінка з зовнішністю домашньої господарки тарабанила нігтями по своїй пилочці. На щоках її палали червоні плями.

Блідий юнак за плечем зеленоокого нервово сопів.

Двоє похмурих чоловіків, що сиділи праворуч і ліворуч від жінки, похмурніли дедалі більше.

По периметру великої круглої кімнати йшла, опустивши хвоста, невелика сіра кішка.

Ледь чутно гурчав кондиціонер.

— Починайте, Тодіне, — поволі мовив бородань. — Починайте, але… в разі застосування травматичних методів вам будуть потрібні особливі санкції. Звертайтеся в координатуру.

Жінка рвучко підняла голову — бородань зупинив її порухом руки. Сказав сухо, ні до кого зокрема не звертаючись:

— Повноваження за фактом антивіктимної поведінки передаються Пізнавальній главі і панові Тритану Тодіну особисто. Пізнавальна глава повинна особливо дбати про збереження інформації і по змозі щадити людські права суб’єкта… Усе, панове. До появи додаткових обставин питання цілком вирішено.

Чоловік із зеленими очима відкинувся на спинку крісла.

Якщо він і був задоволений — зовні це не проявилося ніяк.

Розганяй пробіг очима по оберемку ксерокопій, довго вивчав ядучий допис у «Пліткарці», нарешті, гмикнувши, підняв очі на Паулу:

— Мало.

— Скільки було, — Паула прекрасно знала, що цим «мало» відгук про її роботу не обмежиться.

— Довго запрягаєш, Німробець. По верхах хапаєш… Касети від Ковича вже мають лежати отут! — і Розганяй пальцем вказав місце для касет на своєму захаращеному столі.

Паула зітхнула:

— Він хоче особисто з режисером…

— Та мені начхати, що він хоче! Це твоя робота, ясно? Не в «скляночці» каву пити цілими днями і не з операторами женихатися, а розкрити рота, домовитися з Ковичем і принести мені касети!..