Ярослав Мельник: Далекий простір

Габр повертався до себе приголомшений. Він двічі переплутав напрямок і змушений був шукати телеметричний орієнтир, щоби дізнатися, де він знаходиться. Тільки через три години він повернувся додому і замкнувся.

2136 день 8-го сектора 17-го числення. Невже це правда, те, що я почув?..

Що мені робити?

Габре, дорогий! Куди ти зник? Я дзвонила тобі на роботу, тебе там немає. Я весь час думаю про тебе. Де ти? Що з тобою? Я дуже переживаю.

Габр мчав у надшвидкісному пневмопоїзді, забувши про все. Недочитані газети лежали у нього на колінах. Яким безглуздим раптом для нього стало все, чим жило Державне Об’єднання. Невже і він раніше цим жив? Нерви його були напружені до краю. Чекати більше він не міг. Він має діяти, діяти. Він повинен перевірити те, що сказав йому незнайомець.

Поїзд мчав із такою швидкістю, що плечі Габра, вдавлені в м’яку спинку, наливалися приємним свинцем. Але близький простір навколо нього залишався тим самим, і отже, по суті, він не рухався. Та в душі Габра таки бродило якесь невиразне занепокоєння, і це означало, що його близький простір розвалювався.

Габр думав про те, що чекає його попереду. Потворні похмурі істоти, що виникали навколо нього, коли він піднімав повіки, – це, якщо вірити словам незнайомця, ще не все. Як не все – потворні стіни, які бігли вздовж вулиць, потворні конфігурації будівель, бруд і купи розкиданих всюди відходів. «Це не всі видіння, хлопче. Ти жахаєшся, бо бачиш гній життя», – говорив йому той чоловік.

Габр спав, забувши про все.

Коли він прокинувся, поїзд стояв і голос диктора просив звільнити вагони.

Габр вийшов на майданчик відкритої станції – і зіщулився від пориву холодного вологого вітру.

Тут не було пішохідних доріжок, і Габр, тримаючись за поручні, став обережно спускатися вниз по сходах. Нарешті він відчув під ногами хрусткий пісок. Довго йшов, орієнтуючись тільки на далекий шум, тут не було і акустичних маяків. У цих місцях знаходилася зона Y, де можна було пересуватися, покладаючись тільки на власні органи чуття. Лише окремі диваки їздили в ці зони, щоби насолодитися відчуттям своєї незалежності від техніки. Габр знав, що Державне Об’єднання не забороняло таких поїздок, воно вважало себе демократичним утворенням. Але він також знав, що люди чомусь не дуже поспішали сюди.

Він відчув, що втомився, коли дійшов до шуму. Тепер його вуха були заповнені нерівномірним і потужним гулом.

Море . Наявність у близькому просторі специфічного шуму, що іноді переривається різкими звуками. Для моря характерний тиск повітря на барабанні перетинки людини. Вологість (див. вище ), наявна в повітрі, – наслідок належності моря до водних явищ природи. При подальшому переміщенні близького простору вода може входити в нього безпосередньо. Море за рівнем небезпеки для життя людини відповідає третьому ступеню за шкалою Бамра, за цим критерієм море можна співвіднести з пожежею та обвалом. Орієнтація людини біля моря порушується.

Габр дійшов до води і зупинився, його ступні вже були мокрі. Він постояв так кілька секунд, а потім рушив по вологому піску боком до вітру. Близький простір у таких місцях слабшав, усе поступово зміщувалося в душі людини. Габр пам’ятав це враження дитинства, коли батьки привезли його до моря, він ішов уздовж шуму і зовсім нічого не відчував – ні батьків поруч, ні себе. Це був дивний стан. І він випадково тоді наткнувся на когось, хто простував назустріч, – у мегаполісі такого з ним ніколи не траплялося. Вони обидва впали у воду, а батьки з жахом кричали, намацуючи його руками у воді, і потім швидко поїхали додому.

Габр ішов вздовж шуму, він не розумів моря. Йому завжди здавалося, що підручники з водометрії чогось не договорюють… Нібито море може виходити за межі близького простору… Але, з іншого боку, підручники і не брехали: море насправді було шумом і вологою в близькому просторі. Тільки от сам цей простір у Габра зникав, і про це підручники мовчали. Він, Габр, втрачав себе, – і тоді, в дитинстві, і потім, коли студентом приїжджав сюди. Про це «почуття втрати» всі мовчали, окрім хіба що психіатрів. В останньому класі коледжу він дізнався, що почуття «втрати себе» є почуттям втрати близької простору, а в прим-університеті, де два роки йому викладали психіатрію, дізнався, що це хворобливе почуття називається шизофренічним: людині починає здаватися, що її немає. Відповідно нібито зникає цілеспрямована особистість, людина стає не здатною до дії, до життя. Тож єдиною метою лікування може бути повернення людині її близького простору.