Валерій Шевчук - Птахи з невидимого острова

Олізар замовк, бо йому причулося: хтось закричав десь глибоко в домі чи надворі — крик летючий та гострий, наче падав зі скелі в провалля олень; крик тонкий, як найтендітніша волосина, але б'ючкий та різкий, наче удар стріли в груди.

— Що це? — спитав скоромовкою.

Гальшка чарівно всміхнулася, власне, всміхнулися всі чотири, але відповіла ота, що скраю, та, до якої він найчастіше звертався.

— Це бавляться наші старі, — мовила спокійно.— Розказуйте, розказуйте, це ж так цікаво.

Вона взялася обома руками за курча, так само вчинили і її сестри, і від ніжних соковитих тулубців було відірвано чи, власне, відрізано білими, як перла на чолі в дівчат, зубками по добренькому кавалку.

— Я тоді страшенно розлютився, — мовив Олізар, прислухаючись до того, що діялося в глибині дому чи двору.— Я горлав в обличчя сторопілого Апти-паші всі лайки, які знав на різних мовах. «Ти собака, — горлав я, — турчин проклятий та невірний!» — і кинувся на нього з шаблею, простромивши йому живіт з такою силою, що наш мучитель перекинувся на палубу й шабля моя вбилась у дошки. Товариші мої схопили його за руки й ноги, і він полетів у море…

Чорний, величезний кажан летів у темряву і не торкнувся моря, бо в море впало тільки нікому непотрібне стерво; чорний кажан мав свій шлях — це його там, у глибині чорного хаосу, чекав пес на ланцюгу, той пес шестиногий, наче жук, і отвір буди його — отвір у вічні підземелля, де на кожну душу чекає хрест.

Тут же, на галері, кипів бій. Троє яничар стояло на кормі, бо тільки три луки залишились цілі, в решти попалилися тятиви, і пускали по три стріли, які летіли зі свистом і знаходили свої жертви; інші яничари билися на шаблях, але всі повстанці потрапили на галеру не з материних пелюшок: яничари падали один за одним з диким криком та прокльонами…

То був такий крик, що Олізар підскочив на місці. Він кинувся до дверей, але були вони зачинені. Тоді він повернувся до дівчат, які спокійно сиділи за столом, освітлені кількома свічками. Повернулися до нього й дивилися чи з цікавістю, чи з тривогою, а на вустах позавмирали холодні усмішки. Чотири пречудові панни раптом засміялися до Олізара, а крайня втерла масні вуста тонкою мережаною хустиною.

— Чому зачинено двері? — спитав він.

— Щоб ніхто не турбував вас. пане, — спокійно відказала та, крайня.

— Що це за крик?

— Це карають пані Павучиху, — зимно, але так само спокійно відказала Гальшка.— Ви ж самі бачили: вона не при умі.

— І за те, що людина не при умі, треба її карати?

— Такі ліки приписав їй від божевілля лікар. Ви його знаєте, це пан Розенрох. Він великий нудик, але лікарює справно. Ви ж самі, пане, запримітили, які дурниці плела та навіжена жінка, лякаючи вас. Отож вона й кричить!

— Я не можу розповідати далі, -сказав Олізар, сідаючи на дзигля й понурюючись.

— Тоді їжте, пане…

Глибокий стогін, як болісне зітхання землі, жалісний стогін усіх грішників, яких покрила земля і душі яких помандрували гей глибоко у вогняні берлоги та яскині, в хащі з вогняними деревами, на вогняну траву, до вогнистих квіток. Там хати з полум'я і ходять чавуннотілі, розпечені до червоного істоти. Вони їдять полум'я і п'ють його, але що знаємо ми про них і чи не біжить і від них уночі, від їхнього серця білий хорт болю їхнього, чи не заздрять вони братам своїм, котрих послано нагору, у світ справжніх дерев, трави й квітів? Ми нічого не знаємо про той світ, ні про душі, загнані у вогонь. Тільки такий стогін; як оце, розверне, бува, ніч, і все бридке та страшне оточить раптом тебе, наче втрапив у чортовинне коло: ті, для кого добро — зло, а зло — добро, мучаться; ті, які чинять зло з вірою, що чинять добро, спалюються; ті, які хочуть, щоб думали всі однаково і так, як вони, — у вогненнім домі мешкають!…

Олізар хитавсь у тузі своїй. Він не був розпестований життям. Оті вісім років на галері — як вісім століть. Щоденний посвист бича, перед очима мигає посмугована рубцями спина товариша; ліки на хвороби надто прості — за ноги і через борт; навісні обличчя наглядачів і яничар — все оголене, як лезо ножа, як ота шабля, якою він простромив Апти-пашу, адже та шабля — теж його туга! Він бажав волі, воля ж — це чудова квітка з запахом ранкової роси, це тепла стежка від рідного дому, по якій ідеш босоніж, це білий птах у синьому небі, чи мо', радісні сльози. Воля, зрозумів він, -. це не крик переможця над розтерзаним ворогом і не втіха його від того, що нога твоя ступила в криваву річку; воля — це квітка, яка проросла крізь око черепа; воля — це весняна брость та любов.