Лілі дружила з людьми, змушеними жити в цих нетрях, а надто зі старими та з одинокими матерями. За її словами, вона розуміла, чому вони, животіючи на грошову допомогу, насамперед стягувалися на телевізор; вона дозволяла їм зберігати їхнє молоко та масло в своєму холодильнику і заповнювала для них анкети соціального страхування. Я думаю, Лілі справді зичила їм добра і хотіла показати цим іммігрантам та італійцям, якою милою може бути американка. Одне слово, вона прагнула допомогти їм цілком щиро і знай метушилася, вся променіючи хвилюванням і без угаву й безладно щось говорячи.
Запахи того будинку прилипали мені до обличчя і, беручися сходами, я сказав:
— Тьху, я тут задихнуся!
Ми пройшли до її помешкання на горішньому поверсі. Воно теж було брудне, але принаймні освітлене. Ми сіли погомоніти, і Лілі сказала мені:
— Ти хочеш змарнувати решту свого життя?
Мої взаємини з Френсіс і справді були безнадійні. Після того, як я повернувся з війська, між нами тільки один раз відбулося щось інтимне, а потім нас розділила стіна байдужості, і я надав Френсіс майже цілковиту свободу. А якось на кухні ми мали розмову, після якої стали остаточно чужі одне одному. Ми тоді обмінялися лише кількома словами. Приблизно такого змісту:
— І що ж ти збираєшся робити далі?
(На той час я почав утрачати інтерес до ферми.)
— Я оце міркую, — сказав я, — чи не пізно мені стати лікарем — якщо, звісно, мене приймуть на медичний факультет.
Френсіс, звичайно така серйозна, щоб не сказати похмура і сердита, роззявила рота й засміялася мені в обличчя. Вона сміялася, а я в ті хвилини не бачив нічого, крім її чорного роззявленого рота, не бачив навіть зубів, і це дивно, бо зуби в неї є і дуже білі. Що сталося з ними?
— Гаразд, гаразд, гаразд, — сказав я.
Я розумів, що Лілі має цілковиту слушність стосовно Френсіс. Одначе решту її аргументів я всерйоз не сприйняв.
— Мені треба народити дитину, — сказала вона. — Я не можу далі чекати. Через кілька років мені буде тридцять.
— А до чого тут я? Про що, власне, йдеться?
— Ми з тобою повинні бути разом, — заявила Лілі.
— Ти так вважаєш?
— Ми помремо, якщо не будемо разом, — сказала вона.
Після того минув майже рік, а їй усе не вдавалося переконати мене. Я не вірив, що все може відбутися так просто. І тоді вона раптом вийшла заміж за біржового маклера з Нью-Джерсі — звали його Газард. Власне, вона заводила про нього мову кілька разів, але я щоразу сприймав такі балачки як ще одну спробу шантажувати мене. Бо Лілі була шантажистка. І все ж таки вона одружилася з ним. То був її другий шлюб. Тоді я забрав Френсіс та двох дочок і на цілий рік поїхав з ними у Європу, до Франції.
В дитинстві я кілька років прожив на півдні цієї країни, поблизу міста Альбі, де мій старий займався своїми дослідженнями. Півсотні років тому я мав звичку дражнити хлопчака, що жив через вулицю: «Francois, oh Francois, ta soeur est constripee» [2] Франсуа, Франсуа, у твоєї сестри запор ( франц .).
. Мій батько був чоловік високий, поважний і охайний. Він носив спідню білизну з ірландського полотна, свої капелюхи зберігав у коробках, обшитих червоним оксамитом, черевики собі замовляв у Англії, а рукавички — в Мілані й Римі. Він дуже добре грав на скрипці. Моя мати часто складала вірші в цегляному соборі Альбі. Вона любила оповідати про одну манірну даму з Парижа. Вони зустрілись у вузьких дверях церкви, і дама сказала: «Voulez-vous que je passasse». A моя мати відповіла: «Passassassez, Madame» [3] Словесна гра, яку в перекладі можна передати приблизно так: «Можна я пройдуду?» — «Пройдідіть, пані».
. Багато років вона розповідала про цю смішну пригоду всім і кожному, — а то, бувало, засміється і пошепки скаже: «Passassassez». Давно, давно минули ті часи. Зникли, розвіялися з димом і минули.
Та ми з Френсіс не поїхали до Альбі, не повезли туди дітей. Вона ж бо щодня відвідувала Французький колеж, де зібралися всі знамениті філософи. Знайти помешкання було важко, Проте я винайняв досить-таки пристойне в одного російського князя. Де Воге [4] Де Воге, Ежен Мельхіор (1848–1910) — дипломат і письменник, автор «Російського роману».
згадує його діда, який служив міністром за Миколи Першого. Князь був високий, лагідної вдачі чоловік; він мав за дружину іспанку, і його іспанська теща, сеньйора Гірляндес, постійно їздила на ньому верхи. Бідолаха зазнавав від неї чималих утисків. Його дружина й діти жили з тією старою жінкою, а сам він перебрався в мансарду, до кімнати для служниці. Мільйонів зо три я маю і, думаю, зміг би його виручити. Але на той час усю мою увагу поглинула одна думка й одне почуття, про які я вже згадував: « Я хочу, хочу, хочу! » Сердешний князь, змушений тулитися на горищі! Його діти хворіли, і він сказав мені, що коли їхнє здоров’я не поліпшиться, він вистрибне з вікна.
Читать дальше