Ебергард Паніц - Льодовиковий період

Я й не помітив, як у камін підкинули дров. Офіціант Рудольф не міг їх принести; я бачив — він на другому поверсі забирав по кімнатах посуд. Бряжчали чашки, склянки, пляшки, одна тарілка впала з таці й розбилася на сходах.

— Пусте, пане офіціант, — гукнув до нього вгору Аншюц. — На війні пропадали набагато більші цінності.

Мене просто тіпало, коли Аншюц розтуляв рота. Найкраще було б устати й піти з-за столу, хоч я вже кілька днів майже нічого не їв. Тут же не відчувалося нестатків, і нікого, здавалось, не дивувало, що в цих напівзруйнованих стінах майже відновилося звичне буденне життя. Ні Андреас, ні залізничник, ні Ксенія, ні молоде подружжя не відчували нереальності тієї ситуації, що склалася. Наляканий, очевидно, брязкотом розбитого посуду, з темряви нагорі вийшов директор готелю й добродушно мовив:

— Скло б’ється на щастя, Рудольфе. — Він зійшов сходами вниз і потиснув кожному з нас руку. — Доброго ранку й смачного!

Цей худючий охайно вдягнений чоловік теж виявився в самих шкарпетках та ще й кепкував з цього:

— Тепер принаймні ніхто вже не скаже, що йому муляють черевики. — Посміхаючись, він сів біля Аншюца, підморгнув йому й завів з усіма за столом привітну розмову. Дітям він підсовував щойно принесені Рудольфом склянки з апельсиновим соком. — Якщо буде відлига, я босоніж бігатиму з вами по калюжах, — обіцяв він дітям.

Незважаючи на апельсиновий сік, мій знайомий десятирічний хлопчик лишався серйозним і мовчазним. До інших дітей він обернувся спиною, покришив на своїй тарілці хліб і відсунув далі від себе склянку з соком, яку ледве пригубив.

— Я не хочу, — сказав він нарешті. — Я не хочу вмирати.

Усі замовкли, дехто вражено переглянувся. Доктор узяв хлопця за руку, але той не хотів розмовляти навіть з ним, відійшов, закусивши губу, а потім, схлипуючи, втік у темряву коридора, де була ціла низка кімнат.

Батьки хлопця тихо вибачилися й устали з-за столу.

— Хто знає, що йому спало на думку, — заспокоював нас директор.

— Тут точилося багато всіляких балачок, — погодився з ним Аншюц, підозріло глянувши на старого, який розповідав про війну, полон і злидні. — Можна? — запитав він, показуючи на склянку з апельсиновим соком, що лишилася на столі, підсунув її до себе й охоче випив. — Мало сам собі не зіпсував апетиту й доброго настрою, — сказав Аншюц і взяв Еву за руку.

Він піднявся з нею нагору; більшість мешканців теж порозходилися по своїх кімнатах. Літній чоловік, Максим, сказав до мене:

— Я не згущував темних фарб, навпаки, людей треба підбадьорювати, особливо якщо знаєш, що тебе може чекати.

Його рука потяглася за останньою скибкою хліба, що лишилася від сніданку. Старий загорнув хліб у серветку.

— В скрутному становищі тримати себе в руках — ось чого я навчився. Скиглити я не люблю.

Максим узяв книжку, старанно обгорнуту в зелений цигарковий папір, сів біля каміна й заходився читати, не звертаючи ні на що уваги. Мені кортіло довідатися, що ж то за книжка, однак, незважаючи на прозору обгортку, я не міг прочитати ні назви, ні автора. Минуло трохи часу, і я запитав його, чи нема в нього ще якихось книжок. Він на мить підвів очі й, знизавши плечима, відповів:

— Якби-то раніше зналося, що нам буде вкрай необхідним…

— Авжеж, якби, — встряла в розмову Ксенія, заховавши шинель молодого залізничника в найдальший куток гардероба. Вона, здається, знала, яку книжку читає старий, але була про неї не дуже високої думки. — Якби ж ілюзії допомагали! — зауважила вона єхидно. — Але ми часом самі себе дуримо. Тож треба, щоб прийшла дитина й сказала нам те, про що ми всі думаємо. Та навіть це не здатне порушити нашого спокою.

Книжка сповзла з колін старого Максима. Я підняв її і встиг прочитати кілька слів: «Подих весни, пекуча спека й купка попелу, що лишилася від людини, яка цілком присвятила себе любові…»

— Хитрощі й лицемірство! — обурювалася Ксенія.

Старий забрав книжку й удав, ніби й далі читає.

— Ніхто не знає, що насправді сталося, — сказав він урешті й різко покрутив головою. — Ніхто цього точно не знає, а я вірю лише фактам.

— Ніхто не хоче нічого знати, — заперечила йому Ксенія й, почувши на другому поверсі голоси, швиденько піднялася сходами нагору. В лікаря, що ходив з кімнати в кімнату, вона поцікавилася самопочуттям хлопчика й інших недужих мешканців.

— Скажіть мені щиру правду, — сказала вона, однак відповіді не дочекалася, бо в коридорі з’явився залізничник і запитав про свою шинель. Щось пристрасно йому шепочучи, вона тягла його далі від решти мешканців готелю, які теж схвильовано перешіптувалися.