Ебергард Паніц - Льодовиковий період

— Ні, ні! — вигукнув хтось перелякано, — тоді всьому настав би кінець!

— Дурне базікання!.. — непривітно буркнув старий Максим і відклав книжку. Рішуче спростувавши думку, нібито сталося щось непоправне, він запевнив, що сам нічого такого не чув і не бачив, ні громового удару, ні яскравого спалаху. Небезпечним, казав Максим, життя на Землі було вже кілька десятиріч, і це знав кожен, з думкою про це люди прокидалися й засинали: — Коли щось видається неймовірним, то воно і є неймовірним, неможливим. Неможливим, кажу я вам.

На другому поверсі запала тиша, ці слова старого Максима справили враження. Але кожен пережив останні дні й години по-своєму, по-своєму й зберігав їх у пам’яті. Ніхто не знав, куди вже сягнуло крижане спустошення. Сніг, брак електроенергії й радіозв’язку, пошматовані телефонні дроти — це ще було не все. Я не хотів і не міг думати про найгірше, хоч на власні очі бачив на обрії жахливу заграву саме перед тим, як почалася ця люта негода.

Інші теж спостерігали щось подібне, говорили про грозу посеред зими і чорний дощ, який поступово перетворювався в сірий липкий сніг. Сніг, мовляв, і досі сірий, варто лише трохи колупнути ногою. І хай би там упало ще стільки снігу, хай пройшло б іще стільки часу, хай би настала відлига, — ніщо вже не змінить нашого безнадійного становища.

— Довкола могильна тиша, — почув я чийсь голос. — Можливо, крім нас, на цьому світі вже більше нікого нема.

— Дурниці, — заперечив доктор. Схилившись на поруччя сходів, він курив сигарету. Виїжджаючи вчора вранці з міста, він, мовляв, не бачив ніяких жахів і ніякого кольорового дощу. — Скрізь було по-зимовому біло, холодно й слизько, особливо коли я застряг тут.

Старий Максим кивнув докторові Тюдору й знову стромив носа в книжку. Цигарковий папір шарудів під його неспокійними пальцями.

— Ще встигнемо дізнатися, що принесла нам ця лиха година, — шепнув він мені. — Доктор робить усе можливе, підтримайте ж його. — Він міцно стиснув мені руку. — Будь ласка, допоможіть нам!

Правду кажучи, я до пуття не розумів ні того, що тут сталося, ні того, чого від мене чекають. Моє мовчання було, мабуть, дивним. Я мусив набратися терпіння й більше довіряти людям, які знали про все краще від мене. Безперечно, в цьому будинку ще до мого приходу спалахнула суперечка. Можливо, й наше взуття хтось ховав лише для того, щоб ніхто не панікував, не втікав і взагалі не діяв зопалу. Саме так я зрозумів старого Максима, який удавав, ніби захопився читанням.

Цього ранку люди обурювалися недовго, вони вже змирилися з тим, що іншого виходу немає, й ніхто не докопувався до причин. Перешіптування на другому поверсі вщухло, балачки про чорний дощ і заграву на небі теж недовго хвилювали наші душі. Старий полегшено зітхнув і, недбало покинувши свою книжку на кріслі, піднявся нагору, де його чекав лікар. Я взяв у руки розгорнену книжку й здивовано прочитав вірш Гете:

Андреас стояв і потирав підборіддя, ще недавно заросле кошлатою бородою.

— Нарешті я поголився, — сказав він і підсів до мене. Директор готелю дав йому свою безпечну бритву й лезо, налив теплої води; в котлах і колонках ще зберігалося трохи питної води. Однак, якби не пощастило знову запустити насоси, її надовго не вистачило б. Усе залежатиме від електрики…

Цьому молодому чоловікові все здавалось дуже простим. Мовляв, якщо доведеться, він натопить снігу й, не вагаючись, питиме талу воду. На його думку, тут усі надто перелякані. Він не міг зрозуміти, чому йому не дають пройти кількадесят кроків до лісу, щоб назбирати трохи дров. Холоду Андреас боявся більше, ніж смерті.

Він марив своєю роботою в лісі, там ти сам собі пан, ніхто не тримає тебе за поли. А тут, мовляв, самі теревені, навіть тепер люди не відмовились од гучних фраз. Ідеться лише про те, щоб протриматись кілька днів, адже негода не може тривати вічно. Якби все залежало від нього, він давно забрав би своїх дітей і відвіз їх додому. Він, мовляв, упав, — хай їй чорт, оцій негоді, — через це змушений був тут трохи провалятися. Він не пам’ятав, що з ним сталось, інакше б сюди ніколи й не заглянув.

Те, що природа отак мститься, повинно, на його думку, стати серйозною пересторогою для людства. Бо люди скрізь, мовляв, по-хижацькому її грабували — вирубували й виривали з корінням екскаваторами цілі ліси. Землю порито, викачано з неї все, перетворено на пил і викинуто в повітря; чадний газ і різні отрути — це ще, мовляв, не найгірше. Але одне зло колись обов’язково потягне за собою інше, ще більше, тоді порушиться рівновага, й тих кілька дерев, які він міг посадити, нічого уже не зарадять. І наслідком усього, зрештою, був би вибух, не війна, а катастрофа, удвічі чи навіть удесятеро більша, ніж нинішня, і тоді справді настав би кінець усьому.