Ебергард Паніц - Льодовиковий період

— Чим же можу вам допомогти? — відповів я непривітно, підійшов до вази й завагався, чи не дістати звідти черевики. Це заспокоїло б трохи моє сумління, і лісник майнув би розшукувати своїх рідних.

— Якби я вірила в бога, то зараз помолилася б, — сказала Ксенія, повернувшись із залізничником до каміна. Вона єдина помітила мої вагання й покрутила мені головою. Можливо, то не хлопчик, а Ксенія сховала взуття у вазу. Заради того, щоб вижити, вона, здавалося, була здатна на будь-яку хитрість.

Я відійшов од схованки й сказав:

— Треба було б скласти руки й сподіватися на диво. Але я в дива не вірю.

Бородатий лісник Андреас розгублено глянув на мене.

— Невже ви не бачите якогось виходу?

Він не розумів, що разом з нами приречений бездіяльно сидіти в цьому будинку й підкорятись обставинам, що не залежали од нас. Думка про рідних не виходила йому з голови, лісник торочив про них знову й знову, тоді заводив розмову про телефон, якого тут взагалі могло й не бути, нарешті зірвався на ноги й плечима висадив двері, які, власне, можна було б просто відчинити.

Іноді мене після нещасного випадку або важкої хвороби лякала думка про те, що з реального світу можна просто зникнути, що десь є оманливе буття без людей, предметів, звичного навколишнього оточення й усіляких спогадів, які я так любив. Це була б смерть, перебрана в мрію; з Землі я потрапив би в вигаданий світ. З недосяжної відстані я бачив би й чув усе розмаїття чогось мені дуже близького, заповітного. Лишилася б ілюзія, що я ще живу, що впізнаю ще якийсь краєвид із пагорбами, долинами, дорогами, впізнаю навіть власні сліди. Це, звичайно, не було б порятунком від самотності й порожнечі, оскільки я вже не міг би досягти того, що мало колись для мене неабияке значення. В своїх похмурих мареннях я й досі бачив, як падає блискучо-білий сніг, а мій останній подих відлітає в безвість.

Моя сестра Ева, яка зійшла з Аншюцом сходами вниз, навела мене на такі думки, вона й відірвала мене від них. Колись, ще дитиною, Ева своїм криком збудила мене зі сну, в якому я бачив кошмари, а згодом ще й жартувала з цього приводу. Зараз вона вчепилася за руку цього чужого чоловіка й байдужо мені підморгнула. Обличчя її розпашіло, вона великими темними очима з цікавістю оглянула всіх по черзі, а мене запитала:

— Ну що, мрійнику?

Ксенія також підморгнула їй і сказала:

— Аякже, він прискакав сюди так, наче його мордували нічниці, до того ж босий. Ви ж його добре знаєте.

Ксенія здивувалася, почувши, що Ева моя сестра, а з Аншюцом одразу почала сперечатися.

— Ви скаржитесь? — кепкувала вона, бо він, знайомлячись, назвався мандрівником і тут же завів мову про неприємності, які, мовляв, спіткали його в дорозі й звели нанівець усі плани. — Ви що, з місяця гепнулися? Чи, може, встали не з тієї ноги? Бачите, ми ж тут усі мандрівники й усі не маємо взуття, однак не журимося.

Я до всього ставивсь упереджено, хоч Аншюц, здавалося, по-своєму гідно поводився в тому становищі, в якому ми всі опинились. Він міцно тримав Еву за плечі й вимагав покликати директора готелю, наполягав повернути взуття, запідозривши мене в підступі.

— Ви ходите за мною по п’ятах і корчите з себе хтозна-кого, — запевняв він. — Але ви й поняття не маєте про те, що насправді трапилося.

Ева трохи заспокоїла його, інакше Аншюц наробив би ще більше галасу. Він погрожував страшними карами, які, мовляв, ми надовго запам’ятаємо.

— Але ж, Ганнесе, повір мені, — вмовляла його моя сестра, — ти помиляєшся. До чого тут взуття? — Вона пошепталася з ним, потім підійшла до мене, щоб вибачитися за нього. — Будь ласка, не гнівайтеся, — сказала Ева й до Ксенії і простягла їй руку. — Все це через оте взуття, — додала вона, знизуючи плечима, — треба ж знайти якийсь вихід із становища. Ми хочемо піти звідси, принаймні зробити спробу піти.

Мені здавалося, сміятися з цього було б дуже нерозумно й нетактовно. Ксенія зніяковіло запитала:

— Котра ж зараз година? — Це давало Аншюцу можливість показати себе й з іншого боку. Він, наскільки мені було відомо, мав ручного годинника, якого носив у кишені, загорнувши в станіоль. Аншюц обережно дістав годинник і розгорнув його. Корпус був золотий, механізм чудовий, циферблат показував годину, хвилину й дату, секундна стрілка рухалася. Десять хвилин на восьму. Всіх здивувало, що годинник, єдиний у цьому будинку, ще йшов.

— Дешевший, якого я носив на руці, мені довелося викинути, — пояснював Аншюц, утішаючись своєю зверхністю. — А ось цей був у сигаретній коробці. — Він згадав і про те, що, їдучи сюди, запропонував прикордонникам запалити з цієї коробки, хоча там були заховані й гроші. — Добрі гроші, мушу вам сказати.