Ебергард Паніц - Льодовиковий період

— Найщасливіша помилка в моєму житті, — сказала вона посміхаючись. — Немає людини, яка б заслуговувала більшої любові. Немає людини, яка з більшою відповідальністю ставилася б до виконання своїх обов’язків, ніж він. Взагалі, немає людини, яка більше думала б про інших. — Жінка розстебнула на юнакові шинель і зняла її з нього, а він уже не заперечував. — Чудово! Твоє обличчя стане зараз червонішим від вогню. Погодься, якби не я, ти лежав би десь у снігу нерухомий, блідий і безмовний.

Залізничник відійшов од неї й нерішуче підступив до дверей. Очі його нишпорили по підлозі, він і досі сподівався знайти черевики. Посміх на обличчі жінки зник; зблизька вона здавалася молодою й спокусливо-гарною.

Певний час ми сиділи втрьох за столом, однак справжня розмова в нас так і не зав’язалася. Ті двоє ще не дійшли згоди, як поводитись у нинішній скруті. Я замовк, бо залізничник зовсім не дослухався до моїх порад.

Моя присутність його дратувала, він, здається, ще й ревнував, бо жінка наговорила мені цілу купу компліментів. Важко було стриматись і собі не сказати чогось приємного. Думалося, наступні дні не будуть для нас такими жахливими, якщо між нами й надалі пануватиме взаєморозуміння.

Жінку звали Ксенія, молодого залізничника — Карл-Гайнц; за його надмірну старанність вона глузливо називала його хатнім гномиком. Їхні прізвища я почув трохи згодом. Минуле тепер більше не існувало, про нього треба було забувати. Пам’ятали тут лише єдину, не дуже давню подію, однак висловлюватися про неї не наважувався ніхто. Судячи з вимови, Ксенія була родом з Північної Німеччини, а Карл-Гайнц — із Фогтланда. Ксенія, схилившись до Карла-Гайнца, передражнювала його співучу саксонську говірку, якщо хотіла сказати йому щось приємне.

Поки вони так довірливо шепталися, з’явився ще один мешканець готелю. Це був високий і кремезний тридцятирічний бородань, лісник тутешнього лісового масиву. Ксенія відрекомендувала мені його; звався він Андреас і мав четверо дітей.

— Три хлопчики й дівчинка, всі ходять до школи, — сказав лісник. — Незабаром закінчаться канікули, і я хвилююся: що ж то воно буде?..

Тиждень тому він одвіз своїх дітей до батьків дружини, в недалеке село, церковну дзвіницю якого можна було побачити й звідси.

— Але ж зараз нічого не видно, — сказав він. — Що трапилося?..

Удень він попрощався з дітьми, а вночі прийшов до пам’яті в ось цьому готелі. Лісник тримався непевно на ногах. Він підступив до вікна й сперся на дошки, якими воно було забите, але даремно вдивлявсь у ранкові сутінки — довкола не лишилося каменя на камені, не видно було жодного деревця чи куща ні на засипаних снігом пагорбах, ні в долині.

— Ще надто рано, ми вас не збудили? — запитала Ксенія, щоб відвернути його увагу, й простягла до нього руку. — Сідайте до нас, мусимо якось миритися. — Вона подала йому ковдру, а сама запалила сигарету. — Навіть облич одне одного не бачимо, — посміхнулася Ксенія й підсунулась ближче до мене, аби тому чоловікові вистачило місця біля каміна. — Як тільки люди навчилися добувати вогонь, то найстрашніші часи для них минулися. І поки він ось тут горить, ми можемо ще на щось сподіватися.

Я підкинув у вогонь останні поліна. Безперечно, дрова ще знайшлися б: дерев’яні деталі напіврозваленого старого будинку, в крайньому разі — меблі, складені під стіною, які, очевидно, вже нікому не були потрібні. Там по них лазила кішка; вона налякала нас усіх, зваливши на підлогу стілець.

— Я більше не можу, — сказав молодий залізничник, схопився з місця й, кинувшись услід за кішкою, перечепився через той звалений стілець. — Де мої черевики? Невже ця тварюка затягла кудись моє взуття?

Ксенія спробувала заспокоїти хлопця.

— Та облиш ти ту кішку, — шепнула вона йому. — Ти ж знаєш, я тобі вже казала це сто разів. Я прошу тебе! — Вона не відступала від нього ні на крок, умовляла й заспокоювала, а коли хлопець уже відчинив двері, то шарпонула його за шинель, яку він знову намагався застебнути.

— В мене теж немає в що взутися, — сказав лісник Андреас, який сидів у важкій задумі біля вогню й досі не звертав уваги на цю сцену. Лісник заговорив про своїх дітей і хвору дружину, певно, жінка хвилювалася, бо він уже давно мав повернутися додому чи бодай озватись. — А тут є телефон? — запитав лісник. — Вибачте, я наче приголомшений, не можу зорієнтуватися. Мушу подбати про своїх дітей. Можете мені допомогти?

Він не заспокоївся, коли я ухиливсь од відповіді. В мене самого була сім’я, про яку я мусив подбати. Кожне його слово ятрило мої рани.