Курт Воннегут - Галапагос

Насправді ж його освіта завершилася на дворічних курсах з ремонту й експлуатації автомобілів, куди він ходив у своєму рідному місті Мідленд-Сіті, штат Огайо. Він жив тоді у п’ятих числом названих батька й матері, будучи, по суті, сиротою, бо став плодом кровозмісного зв’язку між батьком і дочкою, що разом і назавжди втекли з міста одразу ж після його народження.

Коли й сам він підріс досить, щоб утекти, то добрався на попутних автомашинах до острова Манхеттен. Там він подружив з одним сутенером, що навчив його мистецтву гомосексуаліста-повії, а також дрібним хитрощам на зразок залишення ярлика з ціною на своєму одягу, прищепив йому смак до любовних утіх де тільки можна і таке інше. А Уейт, треба віддати йому належне, був колись вельми гарненький.

Та коли краса його почала в’янути, він узявся за ремесло вчителя бальних танців в одній танцювальній школі. До танців він відчував природжений потяг, та й батько-мати, як йому розповідали в Мідленд-Сіті, були чудові танцюристи. Почуття ритму він, певно, успадкував від них. І саме в танцювальній школі він зустрів, спокусив і взяв за дружину першу з тих сімнадцяти, що досі значаться серед його «перемог».

В дитинстві Уейта часто жорстоко карали названі батько й мати — за все й заразом ні за що. Вони передбачали, що через своє кровозмісне походження він мусить стати моральним виродком.

І ось де цей виродок опинився тепер — в готелі «Ельдорадо», багатий, щасливий та життєрадісний, ладний іще раз випробувати своє мистецтво в боротьбі за виживання.

Між іншим, я, коли був підлітком, вирушив якось так само, як і Джеймс Уейт, у біга.

Англосакс Чарлз Дарвін, скромний і неупереджений джентльмен, бездоганний спостерігач і описувач природи, був у багатолюдному й багатомовному Гуаякілі героєм, бо саме він спричинивсь до туристського буму, завдяки якому в цьому місті й вирувало життя. Коли б не Дарвін, не було б ні готелю «Ельдорадо», ані судна «Баійя де Дарвін», ладного надати гостинний притулок Джеймсові Уейту. Як не було б і кіоска, де він так сміховинне вирядився.

Якби Чарлз Дарвін не проголосив Галапагоські острови чудовою лабораторією природи, Гуаякіль лишився б ще одним непримітним портом, спекотним і брудним, а острови цікавили б Еквадор не більше, ніж купи шлаку десь у графстві Стаффордшір.

Дарвін не приніс жодних змін на острови — тільки змінив думки людей про них. Ось яке велике було значення простих суджень у ту далеку епоху великого мозку.

Прості судження могли, по суті, не менш успішно керувати людськими діями, ніж переконливі факти, до того ж судження, на відміну від фактів, підвладні були раптовим змінам. Так, на Галапагоські острови вчора люди могли дивитись як на пекло, а сьогодні на них дивляться вже як на рай земний: Юлія Цезаря вчора могли вважати державним діячем, а сьогодні — різником; еквадорські паперові гроші вчора годилися, щоб купувати на них їжу, одяг та місце під дахом, а сьогодні — лише щоб вистилати ними клітки з канарками; наш Всесвіт учора міг бути породженням Господа Бога, а сьогодні — Великого Вибуху. І так далі, і таке інше.

А нині, внаслідок зменшення мозкової енергії, люди вже не ухиляються від головної справи свого життя й не впадають у чортовиння суджень.

Європейці відкрили Галапагоські острови в 1535 році, коли до них підійшло одне іспанське судно, що через шторм збилося з курсу. На островах тоді ніхто не жив, не знайшли й слідів людських поселень.

Те бідолашне судно не мало іншої мети, окрім того, щоб переправити до Перу єпископа Панамського, і для цього треба було лише не згубити з очей південноамериканського берега. У всьому винен той шторм, що погнав судно на захід, де, за тодішніми людськими судженнями, було тільки відкрите море.

Та ось шторм ущух, і іспанці побачили, що привезли свого єпископа в таке місце, яке морякові може приснитися лише в кошмарному сні: жалюгідні острівці без пристойних бухт, природних укрить і прісної води, без крислатих фруктових дерев і навіть без тубільців. Стояв цілковитий штиль, танули запаси води й харчів. Океан був наче величезне дзеркало. Моряки спустили на воду баркас і відбуксирували судно разом із своїм духовним проводирем звідти якнайдалі.

Вони не оголосили, що острови належать Іспанії, як не стали б закріплювати за Іспанією пекло. І цілих три сторіччя після того, як переглянуте людське судження дозволило цьому архіпелагу з’явитися на картах, жодна держава на нього не претендувала. Та ось у 1832 році одна з найменших і найбідніших держав на планеті, а саме Еквадор, попросила людство пристати на її судження, за яким ці острови являли собою невід’ємну частину Еквадору.