Татьяна Тиховская - Антхіл

— Вибач мені за марну надію, що тобі надала. Але нам краще не бачитися.

Богдан глянув з-під лоба, сказав твердо:

— А от цього ти від мене не дочекаєшся. Я завжди буду опікуватися тобою. Тобою і твоїм малям. З Гектора охоронець такий собі.

Єва нарешті заприятелювала з невісткою. Та й Мар’яна вже не опиралася, коли Єва їй нагадувала про чергові відвідини клініки.

Вона б і сама не забула.

А свого часу всім стало відомо, що вони очікують на онука.

Три роки галерної праці.

Ми мали не відставати від них ані на крок, інакше все втрачало б сенс. Потрібно було узгодити наші дії до секунди, аби в потрібну мить все відбулося за нашим, не за їхнім сценарієм.

Жалю вже давно не було. Ми всі разом вирішили показати їм, що не вони тут хазяї! Це наша земля!

У них була можливість співіснувати не тільки з нами, а й з іншими людьми. Не дарма ж ще до нашої… тобто, до їхньої ери було створено «Раду дев’яти» [20] «Рада дев’яти» — міфічна організація, яка нібито веде безперервний моніторинг науково-дослідницької діяльності в світі, з метою перешкоджати розробці та впровадженню винаходів, які можуть привести до знищення людства. , що мала всіляко перешкоджати впровадженню і навіть створенню винаходів, не розголошувати знання та відкриття, які здатні перевести людство на наступний щабель знань.

Наслідки діяльності «Ради дев’яти» можна простежити в історії: знищувалися вчені, що були здатні перевести науку на наступний рівень, їх дослідження зникали.

Але згодом вони, люди, обрали шлях, що завів їх у глухий кут. То хто їм завинив? І чим ми гірші?

Мій народ був виснажений. Я теж, хоча, звісно, Я не гриз бетон і не рив землю. Але мізкувати, як зробити для свого народу краще, теж виснажлива праця.

Якось Я виліз на поверхню, аби бодай трохи відпочити.

Нещодавно пройшов дощ. Повітря було свіже, трава соковита.

За звичкою ворухнув вусиками-антенками, аби відчути, що там нового в світі відбувається.

Та раптом відчув чиїсь незнайомі вібрації. Чи то якась нова тварина приблудилася до нас в Зону?

Я покрутив головою й побачив… її.

То була людина. Жінка. Вона нахилилася до бетонної доріжки та збирала з неї равликів. Майже нечутно бурмотіла під ніс:

— Та куди ж ви, безтямні, лізете! Вас ж розчавлять! Сидіть собі в траві!

Жінці було важкувато нахилятися — вона була при надії.

Назбиравши тих равликів цілу жменю, вона струхнула їх у траву й пройшла трохи далі за тим же клопотом.

Але поки вона збирала слимаків на другій ділянці, перша, що була вже чиста, знову була рясно вкрита настирними подорожуючими.

Мені аж цікаво стало, хто ж з них виявиться більш впертим.

Та з дому вийшла ще одна людина, чоловік. Він озвався до жінки:

— Агов, Мар’яно! Щось ти надто довгенько гуляєш! Ходімо додому.

Вдвох вони увійшли до будинку.

Так от хто вона така! Мар’яна. Ворог. Дружина ворога. Мати ворога. Але щось в неї було, що привертало мою увагу.

Я почав щовечора приходити до цього будинку. І щовечора бачив її. Мар’яну. І з кожним разом Я все менше й менше відчував в ній ворога. Її дії були надто не типовими для тих людей, яких Я вже встиг вивчити.

То вона вивільняла метелика з калюжі, то підмощувала жмут трави під збиту квітку. А то, як таких нагальних справ не було, брала два камінця, стукала один по одному, а потім довго-довго прислухалася, як згасав подзвін. І з того сміялася.

Ні, не схожа вона була на інших людей. На ворогів.

Тоді Я ще не очманів від того незрозумілого почуття, що люди називають коханням. Мені просто було цікаво за нею спостерігати. Як свого часу за коровою та сомом.

Отож Я вирішив пробратися до неї додому. Вони, на щастя, жили на першому поверсі. Та байдуже! Я б і в хмарочос до неї поліз.

Перша ж спроба виявилася невдалою. Її чоловік мене відразу помітив. І вбив би, аби не вона!

От і зрозумій тих людей.

В нашій Зоні вже готувалися до відкриття отої їхньої смертоносної станції. Тож зараз як ніколи всіх наших найліпших інженерів було задіяно, аби якнайточніше розрахувати, якою завтовшки має бути бетонна перетинка в мережевій конструкції усіх бетонних будівель, аби в одну мить її можна було перетяти і тим зруйнувати всі будови в один момент.

Все було готове. Дії всіх мурах розраховано. Кожен знав своє місто під час останнього бою з ними, з людьми.

І тут мене наче обух ударив в тім’я. Та вона ж тоді теж загине! Разом з іншими!