Він покликав кухаря, і вони почали удвох діловито пити знану Бонову брагу, заїдаючи смаженими ковбасками по-сильбертальському. За годину Бон і кухар вирішили піти до поліції удвох. Вже майже розвиднілося — шинкар, закриваючи двері, легко вставив ключ до хитромудрого замка.
Чоловіки вийшли з Жаб’ячого провулку — на широкій вулиці світла було ще більше.
Бон кинув погляд у кювет і смикнув кухаря за рукав:
— Луко, дивися!
— Не може бути, — глянувши, прохрипів Лука.
У стічній канаві весело дзюрчала вода, крутились якісь папірці, тріски, дрібне сміття.
Мерця там не було.
Адмірал Устін Блек одним ковтком випив чималеньку чарку міцної кайванської горілки, пучками взяв в’яленого метелика, тільце відкусив, а крильця кинув під стіл:
— Ой, добра горілка, га?
Принц не міг враз здолати і третину такого ковтка. Він подивився з повагою на Блека, сьорбнув зі своєї чарки, срібної, з вигадливою монограмою, взяв щіпку равликів з величезної тарелі, — метеликів не любив, — подивився на них і одразу відчув: у роті повно слини. Зульфікар закинув голову, опустив на язик їжу, старанно прожував і раптом спитав:
— Може, покликати дівчат?
— Якщо тобі треба — клич, — погодився адмірал.
— А тобі? — здивувався хлопець.
— А я вже в літах. Мені за молоду цицьку потриматись — і те подія. А для іншого я старий.
— Горілку пити — не старий? — підморгнув принц.
— Це не вимагає фізичних зусиль, — адмірал знову вилив у себе повну чарку, скривився, занюхав метеликом, хотів покласти його назад на таріль, передумав, відкусив тулуб, а крильця знов кинув, і вони, крутячись, полетіли на підлогу.
— А в Партерені для недоїдків дають спеціальні миски, а по кутках стоять такі… м-м-м-м… відра для сміття, а просто на підлогу ніхто нічого не кидає.
— У них нема прибиральників? — знехотя поцікавився принц.
— Та ні, є. Кажуть, їхні правила поведінки не дозволяють. А я думаю, все простіше: у Фатії підлоги в будинках не кам’яні, як у нас, а дерев’яні, намащені воском. Навмисно псувати їх — нерозумно.
— А що ти робив у Фатії?
— Гармати з твоїм дідом купляв, — аж засвітився від спогадів адмірал.
— А що, у фатійців кращі гармати, ніж у прангів?
— Тоді були кращі…
— Тоді? — уважно глянув хлопець на сивого ветерана. — А тепер?
— Ну, разом з гарматами ми привезли кілька майстрів, а вони і наших навчили…
— А жінки у них які? — підморгнув принц. — Ти ж тоді не був старий?
— Не був, — погодився адмірал. — Жінки у них… люблять військових моряків.
— А що, дід сам їздив по гармати?
— А ти думав! Це був справжній чоловік, воїн! І на гарматах знався! А бачив би ти, як він бився на мечах! Це був великий майстер! І якщо я дещо вмію, то лише тому, що він навчив…
— Та ти про жінок, — не вгамовувався принц, — Про Фатію.
Адмірал подивився на вогонь свічки — очі стали сумними та вологими Він зітхнув, хитнув головою, помовчав. У Зульфікара вистачило тями не сказати нічого.
— Про жінок… — адмірал похитав головою. — Про Фатію. Ну, ти знаєш, де Фатія. Вона на Західному континенті. Це досить велика країна з багатющими надрами та родючим ґрунтом. Фатійці, — Устін Блек глянув на горбоносого кароокого та смаглявого принца, — відрізняються від прангів на вигляд: у них біліша шкіра і світле волосся. Серед них чимало рудих. Їхня столиця Партерен у п’ять разів більша за Майвану, принаймні за ту Майвану, яку я останнього разу бачив, та разів у десять більша за Квінізорайю. Партерен стоїть над гирлом величезної Перламутрової затоки і побудований, як і Квінізорайя: досить невелике кам’яне місто, обнесене муром, — у Партерені він ліктів на десять вищий від нашого, — а за муром — майстерні, кузні, ливарні, комори, ну, і житло тих, хто там працює. Далеко на обрії тоненькою смужкою видніє далекий протилежний берег затоки, де (за сонячної погоди його трішки видно) стоїть місто Люнна. Там нема жодної майстерні, а стоять палаци їхніх бояр; навіть ті, що служать, щоранку пливуть з Люнни у Партерен човнами, а ввечері — назад. У негоду — просто сидять вдома, бо тоді піднімається такий вітер, що ставити вітрила — самогубство, тягти на веслах проти вітру — годі й думати, а їхати навколо затоки — триватиме це два дні.
Ми жили в Люнні, у резиденції для почесних гостей, а до Партерена ходили вітрильником. Доар, — адмірал помітив, як одразу витончилися принцові губи, і виправився, — король Доар сам їздив по ливарнях, відбирав зразки, провадив випробування, торгувався.
Читать дальше