Сергій Батурин - Меч королів

Ми думали, що король Раал захоче помститися за старі образи, вб’є або візьме у полон принца, а воно он як вийшло. Поштовим корветом ми дісталися до Оквілли, де нас очікував «Лебідь», я поїхав, а Сандро Бур лишився там на випадок, якщо ви зайдете до Оквілли, і ви зайшли — я ж бачив там ваш корабель.

— Сандро Бур — третій із провулку? — уточнив король.

— Він, — підтвердив Алекс.

— Ти більше ніколи його не побачиш, — втрутився мовчазний до того Гирей.

— Ти і його вбив? — здогадався Алекс. — Ти вбив обох моїх друзів!

— Що було далі? — нетерпляче підганяв розповідь король.

— Коли ви наздогнали «Лебедя», я приблизно вирахував ваш хід і випустив голуба з повідомленням Месропу, а той з Майвани — другого, який долетів до Ель-Брадо, а звідти надіслали третього, який дістався Квінізорайї раніше за вас, але, я бачу, трішечки пізніше, ніж треба.

— Кажи ясніше, — наказав Зульфікар.

— Буде ще тобі ясність, — пообіцяв Алекс. — А ще, на прохання тієї поважної особи, я привозив рік тому з Руттії отруту, що нею та особа, як я розумію, скористалася. Хоча я не знав, для кого саме така отрута призначалася: спершу людина відчуває нестачу повітря, а протягом доби помирає від ядухи.

— Саме так помер батько! — вражено закричав молодий король. — Кому ти віз ту отруту? Хто ця впливова особа?

— Оце і є час моєї помсти. Тепер ріжте одне одного, вбивайте! — високо підвів голову арештант. — Бо цю людину звуть…

Він витримав паузу і виголосив:

— … Азиз Гадруз!

— Ти можеш це довести? — холодно спитав король.

— Можу: половина людей з «Морської ворони» бачила, як він привозив меча, — месник підняв руку і пальцем указав у бік Синьої бухти, — і зараз вони на «Лебеді». І отрута… Я привіз йому вісім пляшечок синього скла у формі груш. Однієї пляшки для однієї людини достатньо. Навряд чи він використав їх усі — одна, твоя, — підморгнув Зульфікарові Алекс, — напевне, ще у нього…

— Почекайте, — наказав король і стрімко пройшов у вежу — до кімнати, де жив Азиз. За хвилину він вийшов, ховаючи в кишеню маленьку синю пляшечку, саме таку, як сказав Алекс, і знов приєднався до інших:

— Ми не будемо тебе відправляти на каторгу. Ти поїдеш до міста Мун на Кайвані, під нагляд поліції. Років за п’ять ми подивимось, що далі з тобою буде… Виведіть! — наказав ґвардії.

Тільки-но Алекса вивели, як старий адмірал, впавши на коліна, почав цілувати королеві руку.

— Встань і не плач, — наказав Зульфікар. — Якби не дід, був би він офіцером нашого флоту… Капітане Гирей, передайте мій наказ на всі кораблі Небесної ескадри: бути готовими зранку вийти в море!

Зульфікар обернувся до бухти і, раптом, до Гирея:

— Дай трубу!

Гирей дав трубу, глянув туди, куди дивився король, і остовпів: на рейд Квінізорайї, повз «Лебедя» та «Лазурову Лілею», входив саме той ядранський корвет, що зустрічав «Світанкову зорю» в Гасхурнській бухті. Тріпотів прапор: на темно-ультрамариновому тлі бузковий змій обвив помаранчеве сонце.

— Я тебе благаю, — сказав капітанові король, — довідайся, хто там.

Радник правителя Ядрану з питань мистецтва і культури барон Покль схилився перед Зульфікаром у поклоні:

— Я співчуваю вашій величності з приводу кончини вашого батька, його величності короля Доара Четвертого.

Король кивнув у відповідь — співчуття прийнято.

— Що привело пана барона у наші краї? — спитав.

— П’ятнадцять років тому я був у герцогстві Валлуга у місті Хак-Мозар. Там у мене була жінка, яку я не можу забути. Я не одружився з нею з певних міркувань: вона не ядранка, вона Небесна…

«І ти, Оло, пізнала любов Небесних», — згадав король.

— Деякі обставини, що склались у Гасхурні після від’їзду вашої величности, спонукали мене сісти на корабель і плисти до Валлуги: якщо вона не заміжня і ще кохає мене…

— Що сталося у Гасхурні після мого від’їзду? — швидко спитав король. Покль одразу не відповів, було видно, що він добирає слова.

— Вона плаче? — зазирнув у бурштинові баронові очі король. — Оло плаче?

— Вона весь час плаче й сумує, — прошепотів Покль. — І я подумав: а якщо й та, яку я кохаю, плакала всі ці роки…

Король глянув на Устіна Блека: старий адмірал пополотнів і осідав на заслаблих умить ногах, втрачаючи свідомість.

Блискавично Зульфікар підхопив старого і крикнув Гиреєві:

— Дай крісло!

Адмірала всадили до одного з тих крісел, що стояли тут від тих часів, коли Доар виглядав звідси синові вітрила…